Ніхто, крім Чонкіна, не звернув на Нюру ніякої уваги. Але й Чонкін нічого не сказав їй, а тільки підвів голову і поглянув на Нюру довгим співчутливим поглядом. Вона мовчки кинула сумку біля порога і, переступивши через простягнуті ноги Чонкіна, рушила до печі, дістала чавунчик, у якому була всього одна картоплина, і та в лушпинні. Нюра покрутила цю картоплину в руці і, жбурнувши її в дальній куток, заплакала. Це також нікого не здивувало, лише капітан Миляга, який сидів до Нюри спиною, не бажаючи обертатися, запитав Свинцова:
— Що там відбувається?
— Жінка плаче,— сказав Свинцов, аж ніби з жалем поглянувши на Нюру.
— А чого вона плаче?
— Жерти хоче,— похмуро сказав Свинцов.
— Нічого,— здаючи бубнового валета, пообіцяв капітан,— скоро нагодуємо.
— Це вже так,— Свинцов відкинув карти і подався в куток.
— Ти чого? — здивувався капітан.
— Годі,— сказав Свинцов,— награвся.
Він розстелив на підлозі шинелю, ліг на спину і втупився у стелю. Останнім часом у темній душі Свинцова повільно прокидалося якесь невиразне почуття, що гнітило його й тривожило.
Почуття це називалося муками совісті, яких Свинцов, не відчувши нічого подібного досі, не міг розпізнати. (Раніше Свинцов ставився до людини, ніби до дерева: скажуть розпиляти — розпиляє, не скажуть — пальцем не зачепить). Але, прокинувшись якось серед ночі, він раптом подумав:
Господи, та як же так могло статися, що був Свинцов звичайним, незлостивим сільським дядьком, а став душогубом.
Якби Свинцов був освіченіший, він знайшов би пояснення свого життя в історичній доцільності, але він був чоловік темний, і сумління його, раз прокинувшись, уже не засинало. Воно гризло його і не давало спокою.
Свинцов лежав у кутку і дивився в стелю, а товариші його й далі говорили про Нюру. Єдренков сказав:
— Може, вона боїться, що ми, коли звільнимося, катуватимемо її?
— Можливо,— відповів капітан Миляга.— Але даремно вона не вірить у нашу гуманність. Ми до жінок особливих методів не застосовуємо. До тих,— додав він, подумавши,— які вперто не тримаються своїх помилок.
— Атож,— сказав Єдренков,— шкода жінку. Коли навіть не розстріляють, то десятку дадуть, не менше. А в таборі жінці важко. Начальнику дай, наглядачеві дай...
— Ось я тобі зараз дам чавуном по головешці! — з серцем сказала Нюра і підняла чавунчик..
— Ану, обережніше! — сполошився лейтенант Філіппов.— Рядовий Чонкін, накажіть їй, нехай поставить каструлю на місце. Женевська конвенція передбачає гуманне ставлення до військовополонених.
Цей лейтенант був великим законником і весь час ліз до Чонкіна зі своєю конвенцією, за якою начебто полонених слід було добре поїти, годувати, одягати і ввічливо до них ставитися. Чонкін і сам би хотів жити за нормами тієї конвенції, та не знав, до кого звернутися.
— Облиш, Нюрко, з ними зв'язуватися,— сказав він.— Чавун зіпсуєш. Потримай-но, а я зараз,— він дав Нюрі гвинтівку, а сам збігав у сіни. Повернувся зі склянкою молока і шматком чорного крихкого коржа, якого вдень спеціально для Нюри випік з Боркових висівок.
Нюра рвала того коржа зубами, а сльози текли по її щоках і падали в молоко.
Чонкін дивився на неї з жалем і думав, що треба щось робити. Мало того, що сам їй сів на шию, а тепер ще й цю ораву посадовив. Потерпить вона, потерпить, та й вижене разом з ними на вулицю! Куди тоді з ними дітися? Ще спочатку, після того як їх заарештував, Чонкін гадав, що тепер десь хтось із начальства похопиться. Коли забули про рядового бійця, то вже те, що зникла ціла районна організація, може, на когось подіє, примчать, аби розібратися, що сталося. Ні, дні минали за днями, і все було тихо, спокійно, наче ні-
де нічого не трапилось. Районна газета "Більшовицькі темпи", крім зведення "Радінформбюро", друкувала казна-що, а про зниклу Установу — ані мур-мур. З чого Чонкін зробив висновок, що люди мають звичку помічати те, що в них перед очима. А те, чого немає, не помічають.
— Нюрко,— сказав Іван, прийнявши рішення,— ти їх повартуй поки що, я скоро повернуся.
— Ти куди? — здивувалася Нюра.
— Опісля дізнаєшся.
Він розправив під паском гімнастерку, витер ганчіркою черевики і вийшов з хати. В сінях прихопив вісімсотграмову флягу і рушив простісінько до баби Дуні.
27
Голова Голубєв сидів у своєму кабінеті і зі звичною нудьгою перебирав ділові папери. За вікном вечоріло. Від хат, дерев, тинів, людей і собак тяглися довгі тіні, навіваючи сумні думки і бажання випити, чого він не робив з учорашнього дня. Вчора він їздив до району і просився на фронт. Упродовж години він доводив рудій лікарці, що плоскостопість — недостатній привід, аби гайнувати час у тилу. Він підвищував на неї голос, лестив і навіть намагався спокусити, без особливого, втім, ентузіазму. Наприкінці вона стала вже вагатися, але, засунувши йому під ребра свої довгі тонкі пальці, вжахнулася і схопилась за голову.
— Боже мій! — сказала вона.— Та у вас печінка вдвічі більша, ніж належить. П'єте?
— Трапляється іноді,— відповів їй Голубєв, позичивши очей у сірка.
— Треба кинути,— рішуче сказала вона.— Хіба можна так занапащати власне здоров'я?
— Не можна,— погодився Голубєв.
— Це просто варварство! — вела вона далі.
— Так, справді,— підтвердив Голубєв.— Сьогодні ж кину.
— Ну гаразд,— полагіднішала вона,— через два тижні повторно пройдете комісію і, якщо райком проти не буде, їдьте.
Після цієї розмови він вирушив додому. Навпроти чайної кінь, як завше, зупинився, але він хльоснув його кінцями віжок і поїхав далі. І ось уже півтора дні не пив ні краплини.
"Так,— дивлячись у вікно, думав він вдоволено,— що-Що, а сила волі у мене все-таки є". В цей час в полі зору голо-
6*
163
ви з'явився Чонкін. Він ішов через майдан до контори і ніс у руках якийсь предмет, що його Іван Тимофійович одразу розпізнав досвідченим поглядом. Це була фляга. Іван Тимофійович проковтнув слину і принишк. Чонкін наблизився до контори і, гучно стукаючи черевиками, зійшов на ґанок. Голова поправив на столі папери і надав своєму обличчю офіційного виразу. В двері постукали.
— Заходьте,— сказав голова і потягся по цигарку. Чонкін увійшов, привітався і зупинився, тупцюючи біля