— Так от,— з гордістю повідомив Гладишев,— я зрозумів, чому кінь не стає людиною. Він не стає людиною тому, що в нього пальців немає.
— Ото здивував,— сказав Чонкін.— Це я змалку знаю, що в коня немає пальців.
— Та я тобі не про те. Я кажу не те, що в нього немає пальців, а те, що він не стає людиною, бо в нього немає пальців.
— А я тобі кажу — це всім відомо, що в коня немає пальців.
Тут вони засперечалися, як часто люди сперечаються між собою, доводячи один одне, а другий інше, не намагаючись зрозуміти співбесідника, і мало не полаялися, але на ґанок своєї хати вийшла в білизні Афродіта й покликала чоловіка снідати. Не заперечуючи, Кузьма Матвійович попрямував додому. На столі шкварчала щойно з вогню яєчня з салом. Гладишев присунув до себе сковорідку, сів на лавку і враз відчув сідницями щось не те щоб гостре, проте тверде й нерівне. Він підскочив і озирнувся. На лавці лежала кінська підкова.
— Що це? — строго запитав він, показуючи підкову дружині.
— А звідкіля мені знати? — стенула та плечима.— Он біля порога валялася. Я спершу хотіла викинути, а потім подумала, може, потрібна...
Договорити їй не вдалося. Гладишев схопив підкову, вискочив з-за столу і, як був у розхристаній сорочці, кинувся геть із дому.
Ще віддалік угледів він біля стайні гурт людей, серед яких були голова Голубєв, парторг Килін, обидва бригадири та конюх Єгор Мякишев.
— Що тут скоїлося? — поцікавився Гладишев.
— Кінь утік,— пояснив Мякишев.
— Який — кінь? — похолов від здогадки Гладишев.
— Осоавіахім,— конюх спересердя сплюнув.— Ми тут намітили, яких коней в армію здавати і його також, а він вночі зламав загорожу і щез. А може, цигани вкрали.
— Може бути,— поквапився погодитись Гладишев.
Підполковник Опаликов стояв, розвівши врізнобіч руки й ноги, чекаючи, доки інженер полку Кудлай і два старших техніки надінуть на нього парашут. Опаликов супився. Через кілька хвилин йому належить підняти полк у повітря і спрямувати в район Тирасполя згідно з наказом. Маршрут вивірено, викреслено, інструктаж з льотним складом проведено. Командири ескадрилей доповіли про готовність до зльоту. "Тирасполь так Тирасполь,— міркував Опаликов.— Яка різниця, де тебе зіб'ють? А зіб'ють, нікуди не дінешся. Не нашим "ішакам" з "месерами" битися. Гаразд, казав він сам собі, річ не в цьому. Тридцять чотири роки прожив, і годі. Декому й стільки не вдається. Дещо бачив. Але ж Надька, Надька..." Згадка про дружину ще більше зіпсувала настрій. "Я тебе чекатиму",— сказала вона. Ще б пак. Ждатиме в чужому ліжку. Сучка! Інші жінки, коли почули про війну, ридали. А вона хоча б сльозинку із себе видушила. Хоч би задля годиться. Ялівка. Певно, навіть рада. Чоловік на фронт, їй — повна воля. Та їй і раніше цієї волі не бракувало. Перетягала на собі всіх, кого тільки могла. Часом ідеш містечком і соромно. Здається, всі на тебе пальцем показують. Он він йде. Командир полку. Взявся полком командувати, а зі своєю власною дружиною впоратися не може. В армії все на виду. Гірше, ніж у селі. Всі про все знають. І про той випадок, коли вона з інтендантом на складі речового постачання, на старих шинелях... До чого опуститися! Адже хотів тоді її застрелити, пістолета з кобури добув... Рука не послухалася. Хоча, звичайно, сам у всьому винен. Як каже Кудлай, бачили очі, що купували... Видно, така вже в неї натура. Ненаситна тварюка. Ну й хай іде вона під три чорти, думав підполковник Опаликов, коли в мотоциклетній колясці під'їхав Пахомов.
— Товаришу підполковник,— Пахомов, вистрибнувши з коляски, рвучко підніс руку до скроні.
— Ну, що в тебе? — перебив його Опаликов, піднімаючи ногу, щоб Кудлаю було зручніше протягти й обгорнути лямку парашута.
— Вантаження аеродромного обладнання в ешелон закінчено,— доповів Пахомов.— Днів через чотири, гадаю, і ми до Тирасполь доберемося.
— Ну-ну,— сказав Опаликов, якого інженер підсаджував на крило.— Так ми тебе там і чекатимемо в Тирасполі.
Він сів у кабіну, посовався, вмощуючись зручніше. Поклав планшет на коліна, ще раз подумки пройшов першу частину маршруту. Зліт. Збір у зоні очікування. Потім курс 257 і 4 градуси поправки на вітер. Після проходження контрольного пункту на 12 градусів поворот ліворуч. Все нормально, все правильно, тільки от Надька... Опаликов підвів голову.
Пахомов усе ще стояв біля літака, переступав з ноги на ногу.
— Ну, що іще, Пахомов? — звернув на нього увагу командир полку.
— Та ось не знаю, як з Чонкіним бути,— невпевнено сказав комбат.
— З яким ще Чонкіним? — здивовано звів брови Опаликов.
— З червоноармійцем, котрий біля аварійної машини.
— А-а,— Опаликов поставив ноги на педалі, перевірив легкість ходу керма та елеронів, увімкнув тумблер запалення.— Його хіба досі не змінили?
— Та ні ж,— сказав Пахомов.— І машина там.
— Це не машина,— махнув рукою Опаликов,— це домовина. А Чонкін цей що там робить?
— Стоїть,— стенув плечима Пахомов.— Кажуть, ніби навіть одружився.
Він посміхнувся, не знаючи, як поставитися до вчинку бійця.
— Одружився? — вигукнув Опаликов. Це в його голові ніяк не вкладалося. Одружитися в такий час! Тут з дружиною, яка є, не знаєш, що робити.
— Ну, раз одружився, нехай живе,— вирішив він.— Не до нього. Кудлай! — гукнув він інженерові.— Передай по полку, щоб запускали двигуни.
Долю Чонкіна було вирішено.
17
— Я капусняк поставлю варити, а ти піди прижени корову,— засунувши голову в піч, Нюра шумно роздмухувала вогонь.
— Зараз,— Чонкін чистив зубним порошком ґудзики на гімнастерці, і йти йому нікуди не хотілося.
— Зараз, то одразу й рушай,— зауважила Нюра.— Ґудзики можна опісля почистити.
Вона щойно з повною сумкою припленталася з Долгова, рознесла пошту, стомилася і теп^р була невдоволена тим, що Чонкін не приготував обідати.
Чонкін відклав убік гімнастерку і щітку, підійшов до Ню-ри ззаду і вхопився за неї одразу обома руками.
— Йди, йди,— Нюра невдоволено крутнула задом.
Трохи посварилися. Чонкін посилався на те, що ще зарано, нарікав на біль у попереку, проте нічого йому не допомогло — довелося врешті-решт поступитися.
У дворі він погрався з Борком, на вулиці побалакав з бабою Дунею, далі з дідом Шапкіним, який сидів на призьбі, і нарешті дійшов до контори, де побачив великий натовп, що складався переважно з жінок. З чоловіків були тільки Плечовий, рахівник Волков і ще один, Чонкіну не знайомий. Всі решта — на фронті. Першого ж тижня війни мало не всіх позабирали. Люди мовчки дивилися на гучномовець, в якому щось потріскувало.