— Хто? — запитав Килін.
— Борисов, хто ж іще? Вказівку дав?
— Вказівку? — перепитав іронічно Килін.— А ти, коли по малій нужді йдеш, теж вказівки питаєш? Діяти треба, ото й уся вказівка.
З цими словами Килін і вийшов тоді на ґанок. А голова, користуючись нагодою і не дожидаючись ніяких вказівок, знову пірнув головою в сейф і довго з нього не випірнав.
5
Керувати стихією — справа, звичайно, важка, але для багатьох звична.
По тому як натовп, хоча з видимим небажанням, але все-таки розсмоктався, бригадири Шикалов і Талдикін повернулися до контори і сиділи на призьбі, чекаючи подальших розпоряджень начальства.
— І що це за люди такі! — ще не охолонувши од недавніх зусиль, дивувався Талдикін.— Ти його женеш, а він не йде! Кожен впирається, як той баран, і ні з місця! Але ж, я так розумію, раз начальство каже "розійдись" — розходься. Начальство краще знає, що робити, з нашими головами туди не посадять. Так ні ж бо, кожен прагне ще свій гонор показати і кожен із себе принца корчить.
— Так-то воно, так,— розсудливо погодився Шикалов.— От раніше, коли я ще молодим був, ми таких ганяли гвинтівками,— він замріявся і всміхнувся, згадавши давній випадок зі своєї біографії.— Пам'ятаю, ще в шішнадцятому році служив я в Петербурді хельхебелем. А люд там проживав такий, що працювать не хотів, зрання брав різні ганчірки, на їх хулюганські слова напишуть, потім на палки начеплять і йдуть на вулицю — грамотність свою показувати. І от, бувало, одбереш у нього цю ганчірку та ще й скажеш із серцем: "Ах ти, хулюган такий-сякий, та що ж ти такеє коїш?" А він і каже: "Це не я, каже, хулюган, а ти, каже, хулюган, це не я, каже, в тебе ганчірку видираю, а ти в мене видираєш". А я на те: "Це не я, кажу, хулюган, а ти, кажу, хулюган, бо я, кажу, з ружжом, а ти без".
— І які ж вони слова на тих ганчірках писали? — зацікавився Талдикін, сподіваючись, що матюки.
— Слова? Які? — перепитав Шикалов.— Я ж тобі кажу, хулюганські. Ну там "геть Леніна", "геть Сталіна" і всіляке.
Тут Талдикін засумнівався.
— Постривай,— зупинив він Шикалова.— Щось ти не теє патякаєш. У шішнадцятім році Леніна й Сталіна ще не було й зовсім. Себто вони, звичайно, були, але державою робітників і селян поки що не керували.
— Невже? — запитав Шикалов.
— Атож,— відповів Талдикін.
— Виходить, Леніна не було, Сталіна не було, а хто ж тоді був?
— Відомо хто,— сказав Талдикін упевнено.— В шішнадцятім році був цар Микола Олександрович, імператор і самодержець.
— Дурний ти, Талдика,— поспівчував Шикалов.— Недарма в тебе таке прізвище. Бригадир, а макітрою своєю не змикитиш, що Микола був опісля. А до нього ще був Керен-ський.
— Навіть гидко слухати,— втрачав терпець Талдикін.— Керенський хіба ж цар був?
— А хто ж?
— Примєр-міністир.
— Плутаєш,— зітхнув Шикалов.— Усе на світі переплутав. Як Керенського звали?
— Олександр Федорович.
— От! А цар Микола Олександрович. Виходить, його син. У Талдикіна голова пішла обертом. Хотів заперечити, та
не знав що.
— Ну, гаразд,— сказав він.— А коли ж,по-твоєму, була революція?
— Яка — революція?
— Жовтнева,— Талдикін наполягав на тому, що йому було відомо достеменно.— Вона була в сімнадцятому році.
— Це я знаю,— рішуче мотнув головою Шикалов.— Я в сімнадцятому теж в Петербурді служив.
— Так вона ж у Петербурді й була,— зрадів Талдикін.
— Ні,— впевнено мовив Шикалов.— Може, десь в іншому місці й була, а в Петербурді не було.
Останнє повідомлення геть спантеличило Талдику. Досі він вважав себе обізнаним з історією питання, знав, що, де і в якій послідовності відбувалося, але Шикалов висвітлив усе настільки по-новому, що Талдикін подумав і, зводячи все нанівець, сказав невпевнено:
— А зараз, я чув, ці самі демонстрації зовсім і не розганяють. Племінник мій минулого року в Москву потрапив на Перше травня, і от, каже, йде через площу людей сила-силенна, вигукують "ура", а Сталін стоїть на мавзолеї і ручкою помахує.
З вікна визирнув Килін і звелів Шикалову зайти в контору. Шикалов зайшов. В головиному кабінеті кипіла робота. Від тютюнового диму було темно, ніби в лазні. Примостившись на краєчку письмового столу, парторг олівцем писав кому за ким виступати, одразу визначаючи, які (бурхливі, тривалі чи звичайні) мають бути оплески. Написане підсував голові, а той хоча й одним пальцем, але доволі хвацько перестукував усе на машинці.
— Ну, що скажеш, Шикалов? — запитав Килін, не відриваючись од своєї творчості.
— Та ось,— Шикалов підійшов до столу.— Все зроблено, як веліли.
— Значить, усіх розігнали?
— Усіх,— підтвердив бригадир.
— Усіх до одного?
— До одного. Талдика один зостався. Прогнати?
— Поки що не треба. Візьми його на підмогу, і щоб через півгодини геть усі знову були перед конторою. Хто не прийде — перепишеш,— парторг, підвівши голову, поглянув бригадирові в очі.— А хто відмовиться, киватиме на кволість чи ще що — двадцять п'ять трудоднів штрафу і ні грама менше. Ти мене зрозумів, Шикалов?
— Еге,— похмуро кивнув Шикалов.— Можна виконувати?
— Давай,— дозволив парторг, знову втупившись у писанину. Шикалов вийшов. Талдикін сидів на ґанкові, палив.
— Ходімо,— на ходу коротко кинув Шикалов. Талдикін підвівся і пішов поруч. Пройшовши кроків п'ятдесят, здогадався запитати:
— Куди йдемо?
— Людей назад зганяти.
Не можна сказати, щоб Талдикін просто рота роззявив од подиву чи ще щось, але все ж поцікавився:
— А нащо ж розганяли?
Тут Шикалов зупинився і зиркнув на Талдикіна.
Там, у конторі, він нітрохи не здивувався, бо взагалі не вмів дивуватися. Сказано розганяти — розігнав. Наказано зігнати назад, будь ласка. Питання товариша примусило його замислитися, може, вперше в житті. Дійсно, а навіщо ж тоді розганяли? Почухав Шикалов потилицю, подумав і здогадався:
— А я втямив нащо. Аби місце звільнити.
— Для кого?
— Як для кого? Для людей. Щоб було куди зганяти. Тоді Талдикін не витримав і обурився.
— Ти той! — покрутив він пальцем біля скроні.— Я, може, й дурний, але в тебе справді клепки бракує.
— А в тебе не бракує?
— А в мене не бракує.
— Гаразд, хай буде так,— погодився Шикалов.— Нехай у тебе не бракує. Тоді ти мені роз'ясни, для чого народ розганяли?