Життя й дивовижні пригоди солдата Івана Чонкіна: Особа недоторкана

Сторінка 17 з 67

Володимир Войнович

Голова був людиною гидливою і поморщився. Йому захотілося дізнатись, хто ж це так цікаво розповідає, і він вийшов у коридор, начеб для того, щоб зазирнути в бригадирську.

На довгій лавці під стінгазетою сиділи Микола Курзов і Льоша Жаров, якого три роки тому посадили на вісім літ за те, що він украв у млині мішок борошна. Побачивши голову, Льоша поквапно підвівся і стягнув з голови картуза з дірявим козирком, оголивши стрижену маківку з волоссям, яке щойно почало відростати.

— Здрастуйте, Іване Тимофійовичу,— сказав він таким тоном, яким розмовляють люди після тривалої розлуки.

— Здрастуй,— похмуро відповів голова, наче бачив Льо-шу тільки вчора.— Звільнився?

— Вискочив достроково,— мовив Льоша.— По заліках.

— До мене, чи що?

— До вас,— погодився Льоша.

— Ну, заходь.

Льоша рушив за головою до кабінету, обережно ступаючи своїми бувалими в бувальцях бутсами, наче боявся когось розбудити. Він почекав, доки голова сяде на своє місце, і лише після цього сам сів на краєчок табуреткц з іншого боку столу.

— Ну, що скажеш? — помовчавши, похмуро запитав голова.

— На роботу до вас проситися прийшов, Іване Тимо-фійовичу,— шанобливо сказав Жаров, в хвилюванні розтягуючи на коліні картуза.

Голова замислився.

— На роботу, значить? — сказав він.— А яку я тобі можу дати роботу? Ти, Жаров, зарекомендував себе з поганого боку. Ось мені на МТФ людина потрібна. Я б тебе послав, так ти ж молоко крастимеш.

— Не крастиму, Іване Тимофійовичу,— пообіцяв Льо-ша.— Ось щоб мені провалитися на цьому місці — не крастиму.

— Не зарікайся,— махнув рукою Голубев.— Тобі побожитися, як дурному з гори скотитися. Минулого разу скільки я тобі казав: "Гляди, Жаров, кепсько поводишся. Дограєшся". Казав я тобі чи ні?

— Казали,— підтвердив Жаров.

— Отож — "казали". А ти мені що казав? Нічого, мовляв, переживемо. Ось тобі й нічого.

— Даремно ви давнє пригадуєте, Іване Тимофійовичу,— проникливо мовив Льоша і глибоко зітхнув.— Я ваші слова в таборі згадував часто. Пам'ятаю, сиділи ми раз за обідом, і саме дали нам компот...

— Невже й компот дають? — зацікавлено запитав голова.

— Це де який начальник. Один голодом морить, а інший, коли хоче, щоб план виконували, і нагодує тебе, і одягне тепліше, тільки працюй сумлінно.

— Є, значить, і добрі начальники? — з надією перепитав голова і посунув до Жарова пачку цигарок "Делі".

— Пали. Ну, а як там в розумінні масових заходів?

— Цього скільки завгодно,— сказав Льоша.— Кіно, самодіяльність, лазня раз на десять днів. Самодіяльність краща, ніж у нас в місті. Там у нас був один народний артист, два заслужених, а звичайних я й не рахував. Узагалі люду грамотного сидить...— Льоша стишив голос,— без ліку. Був у нас один академік. Десятку дали. Хотів зіпсувати кремлівські куранти, щоб вони на всю країну неточний час показували.

— Та ну? — голова недовірливо поглянув на Льошу.

— Оце тобі й ну. Шкідництва, сцажу тобі, Іване Трохимовичу, в нас повно. Ось, приміром, ти палиш цигарки, оці — "Делі", а і в них шкідництво.

— Та облиш ти,— сказав голова, але цигарку з рота витяг і поглянув на неї з підозрою.— Яке ж тут може бути шкідництво? Отруєні, чи що?

— Гірше,— переконливо сказав Льоша.— Оце можеш ти мені розшифрувати слово "Делі"?

— Що ж тут розшифровувати? "Делі" значить Делі. Місто є таке в Індії.

— Ех,— зітхнув Льоша,— а ще грамотний. Та коли хочеш знати, то по літерах "Делі" — це значить Дави Економічно Ленінський Інтернаціонал.

— Тихіше ти,— сказав голова і позирнув на двері.— Це, знаєш, нас із тобою не обходить. Ти мені краще щодо побутових умов поясни.

Потім до кабінету, не дочекавшись своєї черги, ввійшов Микола Курзов. Уранці йому треба було їхати на лісозаготівлю, і він просив голову виписати йому два кілограми м'яса, аби взяти з собою.

— Завтра прийдеш,— сказав голова.

— Як же завтра,— сказав Микола.— Завтра мені вдосвіта рушати на поїзд.

— Нічого, вирушиш післязавтра. Я довідку дам, що затримав тебе.

Він підождав, доки за Миколою зачиняться двері, і нетерпляче обернувся до Льоші:

— Гайда, розповідай далі.

Баба Дуня, яка відробляла мінімум трудоднів, чергуючи біля продуктового складу, бачила, що в вікні голови світло не гасло до години ночі.

Голова все розпитував Льошу про умови життя в таборі, і за Льошиною оповіддю виходило, що життя там не таке вже страшне. Працюють по дев'ять годин, а тут йому доводиться крутитися від зорі до зорі, годують тричі на день, а тут не щодня і двічі встигаєш поїсти. Кіно він уже з півроку не бачив.

Прощаючись, він пообіцяв Льоші пристойну роботу.

— Підеш поки що пастухом,— сказав він.— Пастимеш громадську худобу. Оплата, сам знаєш, п'ятнадцять карбованців з господаря і від колгоспу п'ятдесят соток за день, їжа — по домівках. Тиждень в одних, тиждень в інших. Попрацюєш пастухом, придивишся, далі, може, підшукаємо щось пристойніше.

Того дня голова повернувся додому в доброму настрої.

Він погладив по голівках дітей, навіть сказав щось ніжне дружині, від чого та, не звикши до чоловікової ласки, вийшла в сіни й трохи сплакнула.

Витерши сльози, вона внесла з льоху глечик холодного молока. Іван Тимофійович випив майже весь глечик, роздягнувся й ліг. Та йому довго ще не спалося. Він зітхав і перевертався, згадуючи до дрібниць розповіді Льоші Жарова. Але згодом утома взяла своє, і він стулив обважнілі повіки. "І там люди живуть",— подумав він, засинаючи.

13

— Земля має форму кулі,— пояснив якось Чойкіну Гладишев.— Вона постійно обертається довкола Сонця і довкола власної осі. Ми не відчуваємо цього обертання, бо самі обертаємося разом із Землею.

Про те, що Земля обертається, Чонкін чував і раніше. Не пам'ятав від кого саме, але від когось чув. Він тільки не міг зрозуміти, як на ній тримаються люди і чому не виливається вода.

Минав третій тиждень перебування Чонкіна в Красному, а з частини, де він служив, не було ні слуху ні духу. В нього вже продірявився черевик, а ніхто не їхав, ніхто не летів, ніхто не давав вказівок, як бути далі. Чонкін, звичайно, не знав, що лист в частину, якого він оддав Нюрі, вона не відправила. Сподіваючись, що начальство забуло про існування Чонкіна, і не бажаючи нагадувати про нього навіть ціною сухого пайка, вона кілька днів носила цього листа у своїй брезентовій сумці, а далі потай од Івана спалила.