— Та хто його зна,— сумнівається Чонкін,— зараз начебто й не розбереш.
— Ну як же ж не розбереш,— ображається Гладишев.— Ти поглянь, кущі які пишні.
— Щодо пишноти, це так,— погоджується. Чонкін. І обличчя його жвавішає. В нього теж виникла ідея.— Чуєш, а так не може вийти, аби помідори були внизу, а картопля згори?
— Ні, так не може — терпляче пояснює Гладишев.— Це суперечило б законам природи, бо картопля є частиною кореневої системи, а томати — зовнішній плід.
— А взагалі-то було б цікаво,— не здається Чонкін. Для Гладишева запитання Чонкіна, може, й видаються
дурнуватими, але чим дурніше запитання, тим розумніше можна на нього відповісти, тому обидва провадили ці розмови з великим задоволенням. З кожним днем міцнішала їхня дружба. Вони вже домовлялися, щоб зустрітися посімейному: Чонкін з Нюрою, а Гладишев зі своєю дружиною Афродітою (так звав її Гладишев, а за ним стали звати й інші, хоча зроду вона мала ймення Фросина).
11
Того дня Чонкін встиг переробити купу справ. Натягав води, нарубав дров, нагодував дертю кабана Борка і зварив обід для себе й для Нюри. Відтак він звично, як був, у Ню-риному фартусі сідав до віконечка і, підперши голову руками, чекав Нюру. А інколи, щоб час швидше збігав, сідав до вікна з вишиванням. Поглянути на солдата, який сидить в жіночому фартусі біля вікна та ще й вишиває — сміхота, та що йдієш, коли Чонкіну подобалося вишивати? Цікаво йому було, коли з різнокольорових хрестиків складалася подоба півня, чи троянди, чи ще чогось.
Зараз він теж почав вишивати, але робота не йшла, думки про непевність його становгіща відволікали. Декілька разів він виходив на ґанок побалакати з Гладишевим, але того десь не було, а зайти до ньогочдодому, потурбувати Чонкін посоромився, тим паче, що доцього жодного разу туди не заходив.
Щоб якось згайнувати час, узявся за тупішу, ніж вишивання, роботу — миття підлоги. Брудну воду виніс за хвіртку і вилив на дорогу.
Дівчинка років п'яти в квітчастому ситцевому платтячку гралася біля тину з кабаном Борком: зняла з голови шовковий бантик і пов'язала Боркові на шию. Борко крутив шиєю, намагаючись роздивитися бантик, але це йому не вдавалося. Побачивши Чонкіна, дівчинка поквапно зняла бантик з Борка і затисла в руці.
— Ти чия будеш, дівчинко? — запитав Іван.
— Я Киліна, а ти чий?
— А я сам свій,— посміхнувся Іван.
— А я таткова й мамина,— похвалилася дівчинка.
— А кого ти більше любиш — тата чи маму?
— Сталіна,— сказала дівчинка і, зніяковівши, втекла.
— Ти диви, Сталіна,— дивлячись їй услід, Чонкін похитав головою.
А втім, Сталіна він теж любив своєрідною любов'ю.
Помахуючи порожнім відром, попростував він назад до хати, і в цей час на свій ґанок виліз Гладишев, скуйовджений, з червоними смугами на щоці.
— Агов, сусіде! — зрадів Чонкін.— А я тебе тут дожидаюся більше години, куди це, міркую, запропав?
— Задрімав трохи,— ніяково сказав Гладишев, потягуючись і позіхаючи.— Після обіду книжку приліг прочитати про селекцію рослин, а воно, бач, розморило. Спека ж яка стоїть, просто кара. Не буде дощу, геть-чисто все вигорить.
— Сусіде,— сказав Чонкін,— хочеш тютюнцю? В мене самосад міцний, аж у горлі дере. Нюрка вчора на ринку в Долгові купила.
Він закотив фартуха, дістав з кишені маслянку з-під рушничного масла, набиту тютюном, і газету/ складену книжечкою.
— Тютюн для здоров'я — шкідливе діло,— проголосив Гладишев, підходячи до паркану з жердин, що розділяв два городи.— Вчені підрахували, що крапля нікотину вбиває коня.
Однак від пригощення відмовлятися не став. Запалив, закашлявся.
— Таки міцний тютюнець,— схвалив він.
— Тютюнець — самсон, молодим на цеє діло, а старим на сон,— підтримав Чонкін.— А в мене до тебе, сусіде, діло є невеличке.
— Яке — діло? — скосив на нього око Гладишев.
— Та діло дрібниця, дурниця зовсім.
— Ну а все ж таки?
— Та так, не варто навіть і казати.
— Ну, раз не варто — не кажи,— розсудив Гладишев.
— Це, звичайно, так,— погодився Чонкін.— Але з іншого боку, як же ж не казати? Прислали мене сюди на тиждень, і сухий пайок на тиждень, а поминуло вже півтора, а мене не беруть. І знову ж щодо сухого пайка ніяких звісток. Значить, я що ж, виходить, маю жити на жіночий рахунок?
— Так, це негаразд,— сказав Гладишев.— Ти тепер зовешся Альфонс.
— Ну, це ти облиш,— не погодився Чонкін.— Ти дружину свою як хочеш називай, хоч горщиком, а мене зви, як і досі, Ванею. Так от я тобі до чого веду. Листа треба скласти до мого командира, як мені далі бути. Ти от чоловік грамотний, а я взагалі-то літери розумію, а пишу кепсько. В школі ще сяк-так кумекав, а далі в колгоспі і в армії все на коні та на коні — знай тягни віжку то вправо, то вліво, а грамоти там ніякої не треба.
— А розписатися вмієш? — запитав Гладишев.
— Оце я можу. І читати, і розписуватися. Я знаєш, як розписуюся? Спершу пишу "І", потім "Ч", потім кружечок, і далі все літера до літери і насамкінець таку рисочку з вивертом, і на всю сторінку від краю до краю. Втямив?
— Зрозуміло,— сказав Гладишев.— А папір, чорнило в тебе є?
— Аякже,— сказав Іван.— Нюрка ж поштаркою працює. Теж робота, скажу тобі, не для кожного. Голову треба велику мати.
— Ну, гаразд,— нарешті згодився Гладишев.— Пішли до тебе. А то в мене там жінка з дитиною, заважатимуть. А це справа серйозна, тут треба писати політично витримано.
Через годину політично витриманий документ було складено. Мав він такий вигляд:
Командиру батальйону тов. Пахомову від рядового червоноармійця тов. Чонкіна Івана
РАПОРТ
Дозвольте доповісти, що за час Вашої відсутності і моєї присутності на посту, а саме по охороні бойової техніки — літака, ніяких подій не сталося, про що повідомляю в письмовій формі. А також дозвольте доповісти, що, вихований в дусі беззавітної відданості нашій Партії, Народу і особисто Великому Генію тов. Сталіну Й. В., я готовий і надалі безвідмовно служити по захисту нашої Соціалістичної Батьківщини і охороні її Кордонів, для чого прошу видати мені сухий пайок на невизначений час, а також недоотриманий мною комплект обмундирування.
В моєму проханні прошу не відмовити.
При цьому зостаюся...
— Складно,— схвалив Чонкін творіння Гладишева і поставив свій підпис, як обіцяв, через усю сторінку.