Покінчивши з учителями, вихованці кинулися до Люди. Вони вже всі захопились і їхні серця дрібним стуком раділи перемозі. До Люди вихованці йшли з піснею.
Коля, що сидів у кімнаті вчительки, почувши пісню, вискочив за двері. Він даремно віддав пістоля. Хлопці наближалися так дико, що кухарка Христя злякавшися, втекла з кухні, де мила ложки, в свою кімнату. Вона із середини заперла двері на важкий замок, що колись висів на панських амбарах.
Не доходячи до молельні, хлопці змовкли. Коля стояв, витягнувши вперед голову. Хлопці порівнялися з ним.
— Куди ви?—хрипко спитав Коля.
— Я тобі яке діло?
—• Я знаю. Я вас не пущу!
Біля Людиної кімнати був невеличкий прохід, де коридор згинався праворуч, Коля стояв по середині проходу, в руках він держав прогонич.
— Не підходьте!—кричав Коля. Хлопці одубіли і не сходили з місця.
— Що ви на нього дивитесь?
Коля замахав палицею. На шум вийшла стурбована Люда.
— Колю, пусти їх.
Яле Коля не чув. Він вже когось ударив, бо чувся плач. Денька вийшов наперед.
— Пусти, а то стрілятиму,
— Стріляй: в мене не влучиш, а тобі руку одірве. Почалася суперечка. Сенька хитро оглядався і, як
Коля одвернувся, він метко підскочив до нього. Коля крикнув і упав на долівку. Сталося це так раптом, що лише Денька і ще кілька його товаришів помітили все, а задні нічого не бачили. Вони тиснули передніх.
— Що ти зробив?—крикнула Люда, але її крик зник у тупотінні і лайках дітей. Всі рушили до неї. Колю топтали. Тільки тоді, коли кинулися всі до Люди, він поповз до молельні, фарбуючи долівку.
Люду охопило багато рук. Вона вирвалася, хоч волосся її розпустилося і сукня порвалася. Вона побігла до Колі.
— Діти, що ви зробили?
Дле Коля лежав у темному кутку і його ніхто не бачив. їм усім думалося, що Люда тікає.
— Стріляй. Стріляй її!—кричали голоси.
Натовп схопив і одтиснув Люду. Хтось помітив Колю в темряві.
— Що, відпочиваєш? Коля застогнав.
— Ич, приставляється.
А Люді вже скрутили назад руки і гнали її нагору. На східцях Люда зустріла завідателя. Він спитав:
— Що, ви не корилися їхньому законові?
Люда пройшла мовчки. Ледве за нею зачинилися двері, як у чулан вштовхнули Романа Тихоновича. За дверима чулися розмови, хтось промовив:
— М, всеж-таки, треба було окремо баб посадовити!
В чулані було зовсім темно. Люду і завідателя арештанти зустрічали радісними вигуками. У темряві ховалися постаті і голоси линули, немозі з чорної порожнечі.
— Що, не видно нічого?—спитав Онисим Карпович.— То, по-первах, потім очі звикнуть.
Згодом вже виднілося вікно, забите фанерними дощечками.
У чулані було душно, пахло чарствим хлібом і старою білизною. Настасія Павловна сиділа на старій драній циберці, а інші на долівці.
— Мені душно,—пожалілась Настасія Павловна. Завідатель вибив з вікна одну дощечку, крізь дірку
полився струмок свіжого повітря. Фомич висунув голову у дірку.
— Хороша ніч на сома. Темна...—і тяжко зідхнув.
— Кому що, а тому соми. Ось посидимо тут день, два... Я колись сиділа. В мене сіль тоді забрали. Знаю, як це... Тай холодно ж як. — Настасія Павловна щільніше закуталася в ковдру.
— А скажіть, Романе Тихоновичу,—говорив Онисим Карпович,—їй-богу, я прожив вже немало, а такого ще не бачив. Що воно буде?
— Тепер я вам можу дещо сказати. Це все зробив я.
Всі мовчки переглянулись, тільки економка здивовано скрикнула.
— Я вам не буду казати, чому я це зробив, бо ви мене не зрозумієте, але, будьте певні, що, щоб не було, а діти від цього матимуть велику користь,—завідатель посміхнувся, але посмішкою йому ніхто не відповів. Настасія Павловна, що сиділа близько від нього, одсунулася і її рух казав, що від такої людини, як завідатель, всього можна чекати.
Люда, що досі мовчала, засміялася; принаймні, всі так подумали, але вона плакала.
— Користь, користь. Я ви знаєте, що одну найкращу дитину зарізали. Знаєте? Чи ні?
Завідатель зблід, це помітили всі, він ніяково рукою пригладив волосся. Всі повернули на його бік голови, але він мовчав.
— Кого це?—сумно поквапливо спитав Фомич.
— Колю,—ледве промовила Люда.
— Господи, господи,—хитав головою Фомич. Всі чули, як шаруділи на долівці по пилюзі сльози. Фомич плакав. Його заспокоювали, але це не допомогло; він заголосив, його плечі спалися.
— Не галдеть!—гукнув вартовий за дверима.
Заарештовані почували себе погано. Вже довелося вибити всі дощечки, щоб вистачало повітря. Кімната була маленька, не більше, як на два кубічні сажні, а заарештованих сиділо аж сім чоловіка. Спочатку вчителі мовчки ніч зоріли, потім розказували анекдоти, хтось жартував, що переміна обстановки гарно впливає на почуття, що, мовляв, з'являються нові вражіння тощо.
Настасія Павловна із зідханням, що з'являлося в неї повсякчас, розказала кілька веселих пригод із свого життя, коли ще вона була спекулянткою. Онисим Кар-пович, як найпрактичніша людина, вмостився на лутці, згорнувшись калачиком, і захропів, коли вдруге проспівав єдиний в будинку економчин півень. Мовчали лише Люда та Фомич.
Яких тільки думок не було в арештантів. Усім було трохи чудно, що їх, дорослих людей, заперли в чу-лані маленькі хлопчики: про це було соромно признаватися.
— Д що, якби вибити двері,—після мовчання запропонував плохий Фомич.
— Руйнувати майно. Та я певен, що незабаром діти самі нас випустять.
— Та тут двері дубові. їх не виб'єш,—безнадійно промовила Настасія Павловна.
— Шкода вам дверей. А дітей не шкода, хіба ви думаєте, що хлопці сидітимуть, склавши руки? Повірте мені, що вони розгромлять будинок. Заберуть, що є найкоштовніше, втечуть у місто, а там перепродадуть простині, ковдри перекупкам за безцінок,—хвилювалася Люда.—Тут такі, як Сенька, повбивати можуть і нас
— Ой, як страшно,—сказала економка.
— Дт, ви перебільшуєте,—завідатель махнув рукою.
— Побачимо.
У цей час під низом почувся вибух.
— Починається, як справжня війна,—із жахом промовила економка. Вона боялася вголос сказати, що це постріл в її кімнаті, хоч знала напевне.
— Підождіть, ще не те буде,—відказала Люда.
За кілька хвилин чулося, як бігли десятки ніг нагору.
— Чи це не по нашу душу. Ще душогуби постріляють,—щільніше закутуючись в ковдру, турбувалася економка.