Життя

Сторінка 61 з 64

Гі де Мопассан

В цей день вона вже не виходила.

На другий день з’явились нові кредитори. Вона віддала все, що в неї було, залишивши тільки двадцять франків, і написала Розалії, сповіщаючи її про своє становище.

Чекаючи відповіді своєї служниці, вона цілими днями блукала по місту, не знаючи, що робити, як згаяти нудні, нескінченні години, не маючи нікого, нікого, хто знав би про її горе. Ходила навмання, почуваючи тепер потребу швидше поїхати, повернутись туди, в свій маленький будиночок на краю безлюдного шляху.

Ще так недавно вона не могла більш там жити, так пригнічувала її журба, а тепер ясно відчувала, що, навпаки, тільки там і може жити, там, де так укоренились її сумні звички.

Нарешті, якось увечері одержала листа і двісті франків. Розалія писала:

"Пані Жанно, повертайтесь якомога швидше, бо я вам більш нічого не пришлю. Щодо пана Поля, то я сама поїду розшукувати його, коли ми одержимо від нього якусь звістку.

Бувайте здорові. Ваша служниця

Розалія".

І вранці, коли йшов сніг і було дуже холодно, Жанна поїхала назад у Батвіль.

XIV

З того часу вона перестала виходити, перестала рухатися. Щоранку прокидалася в певну годину, дивилась у вікно на погоду, потім спускалася вниз і сідала в залі коло каміна.

Цілими днями нерухомо сиділа вона там із втупленими в огонь очима, поринувши в сумні думки, перебираючи в пам’яті невеселу низку своїх страждань. Сутінки поступово огортали маленьку кімнату, а вона все сиділа, ворушачись лише тоді, коли треба було підкинути дров у камін. Розалія приносила лампу і скрикувала:

— Ну, пані Жанно, вам треба пройтись, а то знову у вас не буде апетиту ввечері.

Часто її переслідували й мучили нав’язливі думки, безглузді турботи: яка-небудь дрібниця виростала в її хворій голові — у щось надзвичайно важливе.

Але здебільшого вона знову жила своїм минулим, давно минулим життям, часто згадуючи своє дитинство і свою весільну подорож до Корсіки. Давно забуті краєвиди цього острова знову виринали перед нею з вогню каміна; вона пригадувала всі подробиці, всі незначні факти, всі обличчя, які там зустрічала; обличчя провідника Жана Ріволі переслідувало її; їй здавалося часом, що вона чує його голос.

Потім перед нею поставали щасливі роки дитинства Поля, коли він примушував її саджати салат і коли вона ставала навколішки на масну землю поруч із тіткою Лізон, навперебій догоджаючи дитині, змагаючись у тому, хто з них краще посадить розсаду і в кого буде більше пагінців.

І уста її шепотіли тихо: "Пуле, мій маленький Пуле", немовби вона казала це йому самому. Тоді мрії її зосереджувались на цьому слові, і іноді протягом цілих годин вона писала в повітрі витягненим пальцем літери, з яких складалось його ім’я. Вона повільно виводила ці літери перед вогнем каміна, уявляючи, що бачить їх, потім, думаючи, що помилилась, вона починала знову вирисовувати тремтячою від утоми рукою літеру П, напружуючи сили, щоб до кінця написати ім’я; скінчивши його, знову бралася за те саме.

Нарешті вибивалася з сил, плуталась, перескакувала на інші слова, нервувалась майже до божевілля.

В неї появилися всі дивацтва, властиві самотнім людям. Вона роздратовувалась, коли якась річ стояла не на своєму місці.

Розалія часто примушувала її ходити, виводила на шлях; але через двадцять хвилин Жанна вже заявляла:

— Я більш не можу, люба, — і сідала на краю канави.

Незабаром вона зненавиділа всякий рух і намагалась залишатися в ліжку якомога довше.

З дитинства в неї була тільки одна незмінна звичка — вставати відразу після того, як вип’є каву з молоком. Цій каві вона надавала якогось перебільшеного значення, і відмовитись від неї їй було б важче, ніж від будь-чого іншого. Щоранку вона чекала появи Розалії з якимось трохи плотським нетерпінням, і як тільки на її нічному столику з’являлася повна чашка, вона сідала в ліжку і з якоюсь пожадливістю швидко її випивала. Потім, відкинувши ковдру, починала одягатися.

Згодом вона потроху звикла помріяти кілька хвилин після того, як ставила чашку на блюдце; потім знову лягала в ліжко, і так з кожним днем все довше й довше гаяла час, поки не з’являлась Розалія і, розгнівавшись, не починала одягати її майже силоміць.

В ній зникла остання видимість волі, і щоразу, коли служниця зверталась до неї за якою-небудь порадою або питала про щось, бажаючи знати її думку, вона відповідала:

— Роби, як знаєш, люба.

Вона була так переконана у своїй лихій долі, що, нарешті, перейнялася суто східним фаталізмом. Звикнувши бачити нездійсненність своїх мрій, крах своїх надій, вона вже зовсім не наважувалась що-небудь розпочинати і бувало вагалася протягом цілого дня перш ніж зробити якусь дрібницю, наперед упевнена в тому, що зазнає невдачі і тільки собі нашкодить.

Щохвилини повторювала:

— Мені ні в чому не щастило в житті.

Тоді Розалія скрикувала:

— А що б ви сказали, коли б вам треба було працювати, щоб заробити шматок хліба, коли б вам щодня треба було вставати о шостій годині ранку, щоб іти на поденщину? Багато є таких, що мусили це робити, і, проте, на старості літ вони вмирають від злиднів.

— Але подумай, що я сама-самісінька, — відповідала Жанна, — що мій син покинув мене.

Тоді Розалія обурювалась:

— Подумаєш, яке нещастя! Ну так що? Ну, а сини, що йдуть на військову службу? А ті, що переселяються до Америки?

Вона уявляла собі Америку якоюсь непевною країною, куди їдуть наживати багатство і звідки ніколи не повертаються.

— Завжди настає час, — казала вона далі,— коли треба розлучатись, бо старі й молоді не можуть завжди жити разом.

І вона кінчала жорстоким запитанням:

— Ну, добре, а що б ви сказали, коли б він помер?

На це Жанна нічого вже не відповідала.

З першими теплими весняними днями вона відчула в собі трохи більше сил, але й це повернення бадьорості використовувала лише на те, щоб ще більше віддатися своїм похмурим думкам.

Якось уранці, піднявшись, щоб пошукати щось на горищі, вона випадково знайшла там скриньку, повну старих календарів; деякі сільські жителі мають звичку зберігати їх.

їй здалося, ніби вона знайшла свої давні роки; і, охоплена якимось дивним і неясним хвилюванням, вона спинилась перед цією купою картонних чотирикутників.