Життя

Сторінка 64 з 64

Гі де Мопассан

Вона хотіла піти їй назустріч, але боялась упасти — так ослабли враз її ноги. Служниця, побачивши її, підійшла до неї сама зі своїм звичайним спокійним виразом обличчя і сказала:

— Добридень, пані; ось я й приїхала, хоч це було не дуже легко.

— Ну, як? — прошепотіла Жанна.

— Та що ж, — відповіла Розалія, — вона вмерла сьогодні вночі. Вони повінчались, ось дитина.

І простягла дитину, сповиту в пелюшки, з яких її не було видно.

Жанна машинально взяла її, вони вийшли з вокзалу й сіли у візок.

— Пан Поль, — сказала далі Розалія, — приїде відразу ж після похорону. Мабуть, завтра в цей самий час.

— Поль… — тільки й прошепотіла Жанна.

Сонце схилялось на захід, обливаючи своїм промінням зелені рівнини, де-не-де вкриті то золотими плямами квітучого польового рапсу, то кривавими плямами маку. Безмежна тиша панувала над спокійною, повного життєвих соків землею.

Візок котився швидко. Фермер цмокав язиком, підганяючи коняку.

А Жанна дивилась перед собою кудись у простір, у небо, де кружляли ластівки, розсікаючи його, немов ракети. І раптом якась приємна теплота, теплота чогось живого, розлилася крізь її сукню по ногах, по всьому тілу; то була теплота маленької істоти, що спала на її колінах.

Тоді безмірне хвилювання охопило її душу. Вона швидко розкрила личко дитини, якої ще не бачила; перед нею була дочка її сина. І коли це тендітне створіннячко, розбуджене яскравим світлом, розплющило свої блакитні очі й заворушило губками, Жанна почала нестямно пестити його, підіймаючи вгору на руках і обсипаючи поцілунками.

Але Розалія, сувора на вигляд і разом з тим задоволена, спинила її.

— Ну, годі, годі, пані Жанно, перестаньте, а то вона почне плакати.

І потім додала, відповідаючи, напевно, на свою власну думку;

— От бачите, яке воно — життя: не таке хороше і не таке вже й погане, як нам здається.