Життя

Сторінка 59 з 64

Гі де Мопассан

І та перевага, яку Поль уперто віддавав цій жінці, завдавала її серцю нестерпного болю.

— Він мене не любить, він мене не любить, — повторювала вона.

Увійшла Розалія.

— Він хоче тепер одружитися з нею, — промовила Жанна.

Служниця здригнулась.

— О пані, цього ви не дозволите. Пан Поль не повинен брати цю хвойду.

Пригнічена, але все ж обурена, Жанна відповіла:

— Ні, моя люба, цього ніколи не буде. Коли ж він не хоче приїхати, я повинна поїхати до нього, — і ми ще побачимо, хто з нас переможе.

І вона зараз же написала до Поля, щоб повідомити його про свій приїзд і призначити йому побачення, але тільки не там, де живе ця розпусниця.

Потім, чекаючи відповіді, вона стала готуватись до від’їзду. Розалія почала складати в стару валізу білизну й речі своєї пані. Але, взявши в руки одну стару сільську сукню, вона скрикнула:

— Та у вас же нема чого вдягти! Я не дозволю, щоб ви так їхали. Вам соромно буде показатися й на очі людям, а паризькі дами вважатимуть вас за покоївку.

Жанна не перечила, і вони вдвох вирушили в Годервіль, вибрали зелену картату матерію й віддали її шити міській кравчині.

Потім вони пішли до нотаріуса Русселя, який щороку їздив на два тижні до столиці, щоб одержати від нього потрібні відомості. Адже Жанна вже двадцять вісім років не бачила Парижа.

Він дав багато порад, як треба поводитись, щоб не попасти під екіпаж, щоб не бути обікраденою, порадив зашити гроші в підкладку вбрання і не тримати в кишені нічого, крім найпотрібнішого. Він довго розповідав про недорогі ресторани, в двох чи в трьох з яких, як казав він, бувають жінки, і рекомендував готель "Нормандія" коло залізничного вокзалу, де зупинявся завжди він сам і де можна навіть на нього послатися.

Вже шість років, як поміж Парижем і Гавром було прокладено залізницю, про яку говорили тоді по всіх усюдах. Але Жанна, цілком поринувши в своє горе, не бачила ще тих парових машин, що зробили переворот у житті всієї країни.

Тим часом Поль не відповідав.

Вона чекала тиждень, потім другий, щоранку виходячи на шлях назустріч листоноші і тремтячим голосом питаючи його:

— Чи в вас нічого нема для мене, дядьку Маланден?

А той відповідав їй своїм хрипким голосом:

— На цей раз нічого, моя шановна пані.

Звичайно, це вона, та жінка, перешкоджала Полеві відповісти!

Тоді Жанна вирішила їхати, не гаючи часу. Вона хотіла взяти з собою і Розалію, але та відмовилась, щоб не збільшувати витрат на подорож.

Проте служниця не дозволила своїй пані взяти більш як триста франків:

— Л коли вам знадобляться ще, напишіть мені, я піду до нотаріуса і попрошу його послати вам, скільки буде треба. Бо коли вам дам більше, то все перейде до кишені пана Поля.

Одного грудневого ранку вони посідали, нарешті, в візок Дені Лекока, що приїхав, щоб відвезтц їх до поїзда. Розалія вирішила провести свою пані до вокзалу.

Спочатку вони довідались про ціну квитків, потім, коли все вже було зроблено і валізу здано в багаж, почали чекати коло залізних рейок, намагаючись зрозуміти, як може рухатись по них це невідоме їм диво, і до того перейнялися цими думками, що навіть і не згадували про сумну подорож.

Нарешті далекий свисток примусив їх обернутись, і вони помітили якусь чорну машину, що все збільшувалась. Із страшенним гуркотом під’їхала вона до них і прокотила довгий ланцюг маленьких будиночків на колесах. Кондуктор відчинив двері, Жанна поцілувала Розалію і, вся в сльозах, увійшла в один з цих будиночків.

Схвильована Розалія кричала:

— До побачення, пані! Щасливої дороги, вертайтеся швидше!

— До побачення, моя люба!

Ще раз пролунав свисток, і вся низка вагонів покотилася, спочатку помалу, потім швидше, і, нарешті, з страшенною швидкістю.

В купе, де сиділа Жанна, спали, притулившись но кутках, двоє якихось панів.

Вона розглядала поля, дерева, ферми, села, приголомшена швидкістю руху, почуваючи себе в якомусь іншому житті, в якомусь новому, чужому їй світі, незнайомому ні її спокійній молодості, ні всьому її одноманітному існуванню.

Вже вечоріло, коли поїзд приїхав у Париж.

Носильник узяв валізу Жанни, і вона пішла слідом за ним, розгублена, не звикла до юрби, що рухалась навколо неї, штовхала її з усіх боків; вона майже бігла за носильником, боячись загубити його з очей.

Опинившись у конторі готелю, Жанна поспішила заявити:

— Я приїхала за рекомендацією пана Русселя.

Господиня готелю, серйозна товста жінка, що сиділа за

своїм бюрком, запитала:

— Хто це такий — пан Руссель?

— Та нотаріус із Годервіля, — збентежено відповіла Жанна. — Він зупиняється у вас щороку.

— Можливо, — заявила товста жінка, — але я його не знаю. Вам потрібна кімната?

— Так, пані.

Лакей, взявши валізу, повів її по сходах.

Серце її стиснулось. Вона сіла за маленький столик і замовила собі бульйону та крильце курчати. Вона нічого не їла з самого ранку.

Сумно пообідала вона при свічці, думаючи про безліч речей, пригадуючи свій переїзд через це саме місто, коли верталася з весільної подорожі, і перші прояви вдачі Жю-льєна під час їх перебування в Парижі. Але тоді вона була молода, довірлива й бадьора. А тепер почувала себе старою, розгубленою, навіть полохливою, безсилою, все її бентежило. Скінчивши обідати, вона підійшла до вікна й почала дивитись на повну людей вулицю. їй хотілось вийти, але вона не наважилась. їй здавалося, що вона неодмінно там загубиться. Лягла й загасила свічку.

Але шум, відчуття близькості незнайомого міста і зворушення від подорожі не давали їй заснути. Минали години. Гомін за вікнами потроху стихав, але вона все ще не могла спати, знервована цією напівтишею великого міста. Звикла до тиші і глибокого сну йолів, який присипляє все — і людей, і тварин, і рослин, а тепер відчувала навколо себе якийсь таємничий рух. До неї долітали якісь майже невловимі голоси, що начебто проходили крізь стіни готелю. Іноді скрипіла де-небудь дошка в підлозі, грюкали двері, дзеленчав дзвоник.

Раптом, близько другої години ночі, коли вона вже починала засинати, в сусідній кімнаті закричала якась жінка; Жанна швидко сіла на своєму ліжку; потім їй почувся чоловічий сміх.

Поволі починало світати, і разом з світанком її опанувала думка про Поля; вона одяглася, як тільки почало розвиднятися.