Прийшла весна і знову оживила їхнє кохання, щодня кидаючи їх в обійми одне одному, то тут, то там, у кожному куточку, куди тільки вони забивались під час своїх прогулянок.
Листя дерев ще не розпустилося, трава була вогка, і вони не могли, як літом, заглиблюватися в гущавину лісу, а тому, щоб утаїти свої пестощі, найчастіше ховалися в пересувній халабуді чабана, покинутій з осені на верховині скелястого пагорба Вокот.
Вона стояла там зовсім самотньо, високо здіймаючись на своїх колесах, за п’ятсот метрів від скелястого берега, якраз у тому місці, де починався крутий спад в долину. їх не могли там захопити зненацька, бо вони бачили звідти всю рівнину, а прив’язані коні чекали, коли вони втомляться від поцілунків.
Одного разу, саме коли вони покидали цей притулок, то помітили абата Толбіака, що сидів, сховавшись у прибережних морських очеретах.
— Треба буде залишати наших коней в яру, — сказав Жюльєн, — бо вони можуть викрити нас.
І вони почали прив’язувати коней в зарослій чагарником долині.
Потім, якось увечері, повертаючись до Врійєта, де мали обідати з графом, вони зустріли абата з Етувана, який виходив з замку. Він відійшов убік, щоб дати їм проїхати, і вклонився так, що вони не бачили його очей.
їх охопив неспокій, що незабаром, проте, розвіявся.
Якось після полудня, під час великого вітру (це було на початку травня), Жанна читала біля каміна; несподівано вона побачила графа де Фурвіля, який ішов пішки і такою швидкою ходою, що вона подумала, чи не скоїлося часом якогось нещастя.
Вона швидко вийшла йому назустріч, і, коли вони опинились віч-на-віч, Жанна подумала, що він збожеволів. На ньому був великий хутряний кашкет, в якому він ходив тільки дома, і мисливська блуза, сам він був такий блідий, що його руді вуса, які звичайно не впадали в очі завдяки його червоному обличчю, здавалися зараз вогняними. А його похмурі очі розгублено й безтямно блукали.
Він пробурмотів:
— Моя дружина тут, правда ж?
Не тямлячи себе, Жанна відповіла:
— Ні, я її сьогодні зовсім не бачила.
Тоді він сів, ніби в нього підломились ноги, зняв кашкета, кілька разів машинально витер лоба хусткою. Потім, раптом підвівшись, із простягненими руками і роззявленим ротом, підійшов до молодої жінки, неначе хотів їй щось сказати, повідати їй про якесь страшне нещастя, та враз спинився, пильно подивився на неї і, наче марячи, промовив:
— Але ж це ваш чоловік… ви також… — і побіг у напрямку моря.
Жанна кпулась за ним, щоб спинити його, кликала його, благала і з повним жаху серцем думала:
"Він знає все. Що він хоче зробити? О, хоч би він не знайшов їх!"
Але вона не могла його наздогнати, а він її не слухав. Він рішуче йшов уперед, упевнений в досягненні своєї мети. Перескочивши рівчак, він перейшов велетенськими кроками морський очерет і досяг прибережної скелі.
Жанна стояла на порослому деревами схилі і довго стежила за ним очима; потім, коли його не стало вже видно, повернулась додому, пригнічена неспокоєм.
А він повернув праворуч і почав бігти. Бурхливе море котило свої хвилі; великі, зовсім чорні хмари одна по одн|й проносилися з шаленою швидкістю, і кожна з них обливала берег лютою зливою. Вітер свистів, стогнав, рвав траву, нахиляв молоді посіви, підхоплював і заносив далеко в поле, неначе шматки ніни, великих білих птахів.
Град, що досипався після дощу, стьобав обличчя графа, мочив його щоки та вуса, з яких стікала вода, наповнював йому вуха шумом, а серце тривогою.
Вдалині перед ним роззявляла свою глибоку пащу долина Воког. Навколо не було видно нічого, крім чабанської халабуди коло порожньої загороди для овець. Двоє коней було прив’язано до голобель цієї пересувної хатини. Чого їм було боятися в таку негоду?
Як тільки граф помітив їх, він ліг на землю і почав повзти на руках і колінах, нагадуючи якусь потвору — великий, обляпаний грязюкою, у хутряній шапці. Досягши самотньої халабуди, він сховався під нею, щоб його не могли помітити крізь щілини дощок.
Побачивши його, коні схарапудилися. Він тихо перерізав ножем, що тримав у руці, поводи, — і коли налетів шквал, коні кинулись геть, стривожені градом, який бив по похилому даху дерев’яної халабуди, що вся здригалась на колесах.
Тоді, піднявшись навколішки, граф у щілину під дверима зазирнув усередину.
Він завмер; здавалося, він чогось чекав. Минуло досить багато часу. Раптом він підвівся, забрьоханий з голови до ніг. Лютим рухом штовхнув засув, яким запирались двері зовні, і, схопивши голоблі, почав трясти цю халабуду, наче хотів розбити її вщент. Потім він враз упрягся в голоблі, наче віл, і, зігнувши свою високу постать, задихаючись, підвіз до крутого схилу цю пересувну халупу і тих, що були в ній замкнені.
Вони кричали всередині і стукотіли кулаками по стінці, не розуміючи, що таке з ними сталося.
Піднявшись на верховину, граф випустив з рук цю легку домівку, і вона нокогилась по крутому схилу.
Вона прискорювала свій біг шалено, все швидше та швидше, котилася вниз, підскакуючи, спотикаючись, як звір, б'ючись об землю голоблями.
Один старий жебрак, що сховався в ярку, бачив, як вона вихором пролетіла над його головою, і чув у ній чиїсь страшні крики.
Раптом вона загубила одне колесо, що відірвалось від удару, і, звалившись набік, не переставала котитись, наче куля, наче будинок, вирваний з 8емлі, скинутий з верховини гори. Нарешті, докотившись до краю останнього ярка, вона підплигнула, описала криву лінію і, впавши на дно, луснула, як яйце.
Як тільки вона розбилася об каміння, старий жебрак, що бачив, як вона летіла, тихою ходою продерся крізь терник униз і, стримуваний своєю селянською розважливою обережністю, не наважившись наблизитись до розбитої халабуди, пішов до сусідньої ферми сповістити про те, що сталося.
Збіглися селяни і, піднявши уламки, побачили два трупи. Вони були покалічені, побиті, скривавлені. Лоб чоловіка був роздроблений, а все обличчя — розчавлено. Відірвана ударом щелепа жінки звисала вниз; їхні розбиті тіла були м’які, наче під їх шкірою не було вже кісток.
Проте їх упізнали й почали міркувати про причини цього нещастя.
— Що вони могли робити в цій хатині? — спитала одна жінка.