Тоді, охоплена невимовною радістю, вона щовечора почала замикати свої двері в пориві вдячності невідомому божеству, що його вона так любила, даючи обітницю вічної цнотливості.
Вона знов почувала себе майже щасливою, дивуючись, як швидко стихла її туга після смерті матері. Вона вважала себе безутішною, і ось минуло всього два місяці, як уже почала загоюватись її жива рана. Залишилася тільки ніжна печаль, наче покривало журби, накинуте на її житгя. І ніякі значні події, здавалось їй, не могли вже порушити її мирного існування. Діти виростуть, любитимуть її, і вона постаріється, спокійна, задоволена, не звертаючи уваги на свого чоловіка.
Якось наприкінці вересня з’явився з офіційним візитом абат Піко, одягнений в нову сутану, плями на якій були всього лише тижневої давності, і відрекомендував свого заступника, абата Толбіака. То був зовсім ще молодий, сухорлявий, дуже маленький священик, завжди пишномовний, з запалими очима, оточеними синцями, які свідчили нро надто нристрастну душу.
Старого кюре було призначено деканом у Годервіль.
Жанна була щиро засмучена його від’їздом. Образ цієї доброї людини був пов’язаний спогадами молодої жінки. Він вінчав її, він хрестив Поля, він ховав баронесу. Вона не уявляла собі Етувана без гладкого абата Піко, що йде повз селянські двори; до того ж вона любила його за щирість і життєрадісність.
Незважаючи на своє підвищення, він не здавався задоволеним. Він казав:
— Важко це мені, важко, пані. Ось уже вісімнадцять років, як я тут. Звичайно, парафія незавидна й дає мені мало. Чоловіки тут не достатньо релігійні, а жінки… жінки, знаєте, дуже поганої поведінки. Дівчата ж приходять до церкви вінчатися тільки після того, як побувають на прощі в Божої Матері вагітних, і квітки дівоцтва не багато варті в цьому краю. І все-таки я любив його.
Новий кюре нетерпляче смикався і червонів.
— У мене все зміниться, — раптом сказав він. Кволий, худенький в своїй приношеній, але чистій сутані, він скидався на розгніваного хлопчика.
Абат Піко скоса подивився на нього, як він звичайно робив у хвилини веселості, і відповів:
— Бачите, абате, щоб стати цьому на перешкоді, треба було б посадовити на ланцюг ваших парафіян; та й це ні до чого не приведе.
— Побачимо, — відрізав маленький абат.
Старий кюре всміхнувся, вдихаючи понюх табака.
— Роки заспокоять вас, абате, а також досвід: ви лише віднадите від церкви останніх парафіян, та й годі. У нашій окрузі народ релігійний, але будьте обережні. Слово честі, коли я бачу під час проповіді яку-небудь дівчину, що нібито трохи погладшала, я кажу собі: "Це не інакше, як вона приведе мені нового парафіянина", — і намагаюсь віддати її заміж. Ви не перешкодите їм грішити, будьте в тому певні, але ви маєте змогу найти парубка й завадити йому покинути матір. Віддавайте їх заміж, абате, одружуйте їх і не турбуйтесь про інше.
— У нас з вами різні погляди, даремно переконувати мене, — суворо відповів новий кюре.
І абат Піко почав знову жалкувати за своїм селом, за морем, що було видно з вікон його плебанії, за маленькими лійкоподібними долинами, куди він ходив читати свій требник, дивлячись, як десь далеко пропливають кораблі.
Потім обидва абати попрощались. Старий кюре поцілував /Канну, яка мало не розплакалась.
Через тиждень абат Толбіак з’явився знову. Він говорив про зміни, які мав на увазі ввести, ніби якийсь король, що вступив у володіння королівством. Потім попросив віконтесу ніколи не пропускати недільних відправ і причащатися щосвята.
— Ви та я, — казав він, — стоїмо тут на чолі громади: ми повинні керувати всіма і завжди давати приклад для наслідування. Щоб мати владу та пошану, нам треба об’єднати наші зусилля. Коли церква та замок простягнуть одне одному руки, халупи боятимуться нас і залишаться покірними.
Релігія Жанни була вся в почутті: в ній жила та мрійна віра, яка особливо властива жінкам; і якщо вона й виконувала майже всі церковні обряди, то швидше за звйчкою, що залишилась від монастиря, бо критична філософія барона давно вже зруйнувала її релігійні вірування.
Абат Піко задовольнявся тим малим, що вона могла йому дати, і ніколи не дорікав їй за те. Але його наступник, не побачивши її в церкві минулої неділі, прибіг до неї, стривожений і суворий.
Вона не хотіла поривати з представником церкви і, щоб догодити йому, дала обіцянку, вирішивши для себе, що досить буде показати свою старанність перші тижні.
Але потроху звикла ходити до церкви і підпала під вплив цього худорлявого абата, такого чесного і владного. Як містик, він подобався їй своєю езкальгацією та запалом. Він доторкнувся до тієї поетичної релігійної струни, що є в душі кожної жінки. Його невблаганна суворість, зневага до всіх світських та тілесних насолод, огида до людських турбот, любов до ЇЗога, юнацька недосвідченність і відлюдність, сувора мова, непохитна воля — все це давало Жанні уявлення про те, якими повинні бути мученики; і вона, розчарована страдниця, відчула себе захопленою фанатизмом цієї дитини — слуги неба.
Він вів її до Христа-втішителя, показуючи їй, як заспокоюють всі людські страждання благочестиві радощі релігії. І вона покірно надала на коліна в сповідальні, почуваючи себе такою маленькою і слабкою перед цим абатом, що мав на вигляд не більше п’ятнадцяти років.
Але незабаром його зненавиділо все село.
Невблаганно суворий до самого себе, він і до інших виявляв непримиренну нетерпимість. Особливо ж дратувало і обурювало його кохання. В своїх проповідях він говорив про нього з запалом, в різких виразах, кидаючи, за церковним звичаєм, в цю юрбу простих селян громові тиради проти хтивості. І при цьому аж тремтів від люті і тупотів ногами, вражений тими картинами, які він уявляв собі в своєму обуренні.
Парубки та дівчата нишком переглядались між собою а діди, що завжди любили пожартувати на ці теми, вертаючись додому після служби божої разом із сином у синій блузі і жінкою в чорній накидці, засуджували нетерпимість маленького кюре. І вся парафія була в замішанні
Пошепки переказували одне одному про його суворість на сповідях і суворі покути, які він накладав на парафіян А з приводу того, що він на сповіді не хотів прощати гріхів дівчатам, які загубили свого вінка, з нього почали глузувати. Всі сміялися, коли після святкової обідні молодь залишалася на лавках замість того, щоб іти причащатися разом з усіма.