Який він буде? Вона не уявляла й ніколи не питала себе. Це буде він, от і все. *
Вона тільки знала, що любитиме його всією душею і що він кохатиме її також над усе. Вони гулятимуть такими, як сьогодні, вечорами, під іскристим попелом, що обсипається з зірок. Вони йтимуть, узявшись за руки, пригорнувшись одне до одного, чуючи, як б’ються їхні серця, почуваючи тепло плечей, зливаючи своє кохання з ніжною прозорістю літніх ночей; вони будуть такі близькі, що читатимуть найпотаємніші думки одне одного самою лише силою своєї ніжності.
І це триватиме без кінця у сяйві щастя невимовного кохання.
Враз їй здалося, що вона почуває його тут, коло себе; неспокійна хвиля пристрасті пройняла її з ніг до голови. Жанна несвідомим рухом притисла руки до грудей, неначе обіймаючи мрію свою; і на устах, простягнених до невідомого, відчула дотик, від якого майже знепритомніла, неначе подих весни приніс їй поцілунок кохання.
Несподівано внизу за замком почулися на шляху чиїсь кроки серед ночі. І в безумному пориві душі, захоплена вірою в неможливе, у чудесні випадки, в божественні передчуття, в романтичні примхи долі, вона подумала: "А що, коли це він?" Завмираючи, прислухалась вона до ритмічних кроків подорожнього, впевнена, що він спиниться коло штахетів і попросить притулку.
Коли він пройшов, її обняв смуток розчарування. Та вона зрозуміла, що ця сподіванка — пуста екзальтація, і посміхнулась своєму безумству.
Тоді, трохи заспокоївшись, вона поринула в поміркованіші мрії, намагаючись зазирнути в майбутнє, в думках будуючи своє життя.
Вона житиме з ним тут, у цьому тихому замку над морем. У неї буде двоє дітей, син для нього і дочка для себе. І вона вже бачила, як діти бігають по траві від платана до липи, а батько й мати радісно стежать за ними, обмінюючись поверх їхніх голівок поглядами, сповненими пристрасті.
Довго-довго плекала вона отак мрії, аж поки місяць, кінчаючи свою подорож небом, не зібрався зникнути в морі. Повітря посвіжішало. Небо на сході зблідло. Півень проспівав на фермі праворуч; йому відповіли півні на фермі з другого боку. їхні хрипкі голоси, приглушені стінами курників, здавалось, долітали здалеку. На безмежному склепінні світліючого неба почали зникати зорі.
Десь пролунав тонкий крик пташки. З листя дерев полинуло щебетання, спочатку боязке, далі сміливіше, потім воно забриніло, задзвеніло й покотилося з гілки на гілку, з дерева на дерево.
Жанна враз відчула круг себе світло; і, підвівши похиле
ну на руки голову, заплющила очі, засліплена блиском світання.
Гора пурпурових хмар з-за старої великої тополевої алеї кидала криваві відблиски на розбуджену землю.
І поволі, розриваючи блискучі хмари, проймаючи вогнем дерева, рослини, океан, увесь обрій, зійшов неосяжний, пломенистий диск.
Жанна відчула, що божеволіє від щастя. Нестримна радість, безмежне зворушення перед величністю природи затопили її розчулене серце. Це її сонце! її світанок! Початок її життя! Світанок її надій! Вона простягла руки до променистого простору, немов бажаючи обняти сонце; їй хотілося сказати, крикнути щось таке надзвичайне, як світання цього дня, але вона стояла нерухома в своєму безсилому екстазі. Тоді, схилившись на руки чолом, відчула повінь сліз в очах і заплакала від щастя.
Коли ж підвела голову, пишні барви новонародженого дня вже зникли. Вона відчула себе умиротвореною, трохи стомленою і ніби змерзлою. Не зачиняючи вікна, простяг-лась на ліжку, помріяла ще кілька хвилин і заснула так міцно, що о восьмій годині не почула, як кликав її батько, а прокинулась тільки тоді, коли він увійшов до кімнати.
Він хотів показати їй заново відремонтований замок, її замок.
Фасад з боку маєтку був відділений від шляху широким двором, обсадженим яблунями. Цей шлях, що зветься путівцем, пролягаючи між селянськими огорожами, виходив за півмилі на великий шлях із Гавра на Фекан.
Від дерев’яної огорожі до ганку вела рівна алея. Надвірні будівлі, маленькі служби з морського каменю, криті соломою, низкою стояли обабіч двору вздовж канав двох ферм.
Стріхи були перекриті наново, дерев’яні частини полагоджені, стіни обмазані, кімнати обклеєні новими шпалерами, і все всередині пофарбовано. І на старому збляклому будинку, мов плями, вирізнялись свіжі срібно-білі віконниці та нове тинькування.
Другий фасад дивився поверх гаю та покручених в’язів на море, куди виходило й одне з вікон Жанни.
Жанна під руку з бароном обійшла все, не минаЮчи жодного куточка; потім вони поволі пройшли довгими алеями тополь, що оточували так званий парк. Попід деревами росла трава, розстилаючись зеленим килимом. У кінці парку був чудовий гайок — вузькі покручені стежки, розділені зеленим листям, схрещувались, переплітались. Несподівано вискочив заєць, налякавши дівчину, потім переплигнув схил і шугнув у приморський очерет, до кручі.
Після сніданку, коли пані Аделаїда, ще й досі зморена, оповістила, що вона спочиватиме, барон запропонував Жанні спуститись до Іпора.
Вони пройшли спочатку через сільце Етуван, що було недалеко від замку. Троє селян привіталися, ніби знали їх давним-давно.
Вони увійшли в ліс, що спускався до моря по схилу нокрученої долини.
Незабаром показалось селище Іпор. Жінки, що латали своє лахміття, сидячи на порогах хат, дивились їм услід. (Інадиста вулиця із струмком посередині й купами сміття вздовж дворів видихала гострий запах ропи. Побурілі сіті, в яких, мов срібні монети, блищала ще луска, сушились Проти дверей халуп, звідки тхнуло важким духом численної, збитої в одній хаті родини.
Кілька голубів походжало край струмка, шукаючи поживи.
Жанні все це здавалось новим і цікавим, як театральна
декорація.
Та зненацька, звернувши за якусь стіну, вона побачила море; око губилося в безмежності його густої й рівної блакиті.
Вони спинились коло пляжу й дивились. Білі вітрила, наче крила альбатроса, линули по відкритому морю. Праворуч і ліворуч здіймались величезні скелі. По один бік погляд спиняло щось ніби мис, а по другий — лінія берега простягалась без краю й танула вдалині невловимою рискою.
В одному з найближчих розривів її видно було порт і будинки; дрібненькі хвилі, обрамляючи море мереживом піни, з легким шумом прокочувалися по прибережній ріні.