Сівши на краю канави, Жанна почала роздивлятися свого сина. їй здавалось, ніби вона його ніколи ще не бачила. І раптом їй стало дивно від думки, що це маленьке створіння буде великим, ходитиме твердою ходою, матиме бороду й говоритиме гучним голосом.
Хтось покликав її здалеку. Вона підвела голову. До неї біг Маріус. Вона подумала, що її чекають які-небудь гості, і підвелась, незадоволена тим, що її потурбували. Але хлопчик біг щодуху і, коли був уже досить близько, вигукнув:
— Пані, баронесі дуже погано!
Наче крапля холодної води пробігла по спині в Жанни. Не тямлячи себе, вона поспішила додому.
Ще здалека помітила під платаном натовп. Вона кинулася туди, всі розступились, і вона побачила свою матір, що лежала на землі, з двома подушками під головою. Обличчя її було зовсім чорне, очі заплющені, а груди, що протягом двадцяти років дихали так важко, вже більше не рухалися. Годувальниця вихопила дитину з рук молодої жінки й пішла геть звідси.
Жанна розгублено запитала:
— Що сталося? Як вона впала? Треба послати по лікаря.
Обернувшись, побачила кюре, що якось довідався про все. Він запропонував свої послуги, швидко закочуючи
рукава сутани. Але ніщо не допомагало: ні оцет, ні одеколон, ні розтирання.
— Треба роздягти її й покласти в ліжко, — сказав кюре.
Дядько Сімон, Людівіна, фермер Жозеф Кульяр, які
були тут, разом з абатом Піко спробували було віднести баронесу, але коли підняли її, голова в неї відкинулася назад, а вбрання, за яке вони вхопилися, враз роздерлося: вона була надто важка, і тому так незручно було її нести. Жанна закричала від жаху. Величезне м’яке тіло знову поклали на землю.
Довелося принести з вітальні крісло; посадивши в нього баронесу, його підняли й понесли до неї в кімнату. Поволі зійшли на ганок, потім по східцях дійшли до спальні й поклали баронесу на ліжко.
Поки куховарка роздягала її, з’явилась і вдова Дантю, що, як і кюре, прийшла сюди, наче "почувши смерть", як казали слуги.
Жозеф Кульяр побіг по лікаря; коли священик захотів піти по миро, сиділка прошепотіла йому на вухо:
— Не турбуйтеся, панотче, я добре бачу, що вона вже упокоїлась.
Жанна, зовсім втративши розум, благала, щоб допомогли матері, не знала, що робити, до чого вдатися, яких ще вжити заходів. Кюре на всяк випадок прочитав відхідну.
Дві години стояли всі коло цього посинілого мертвого тіла. Впавши навколішки, Жанна ридала; сум і туга краяли її серце.
Коли ж розчинилися двері і в них з’явився лікар, їй здалося, що разом з ним увійшли порятунок, утіха, надія. Вона кинулася до нього й почала безладно переказувати все, що знала:
— Вона гуляла, як завжди… почувала себе добре… навіть дуже добре… за сніданком з’їла бульйону і двоє яєць… і раптом упала… і почорніла ось гак, як ви її бачите… і вона більш не рухалася… ми пробували все, щоб оживити її… все…
Вона замовкла, помітивши таємаий знак, який подала лікареві сиділка, щоб показати, що все вже скінчено. Тоді, наче не бажаючи її зрозуміти, Жанна почала неспокійно розпитувати лікаря, весь час повторюючи:
— Це небезпечно? Як на вашу думку — це небезпечно?
Нарешті він промовив:
— Я дуже побоююсь, що це… що це… кінець. Будьте мужні, більше мужності.
Розпростерши руки, Жанна упала на тіло матері.
Увійшов Жюльєн. Він остовпів, розгублений, без проявів журби чи відчаю, захоплений так зненацька, що не встиг надати відповідного виразу своєму обличчю й позі. Прошепотівши:
— Я цього чекав, я відчував, що кінець близько, — він витяг свою носову хусточку, втер очі, став навколішки, перехрестився, пробурмотів щось і, підвівшись, хотів підвести й свою дружину.
Але вона міцно вчепилась руками за небіжчицю й цілувала її, майже лежачи на ній. Жанну довелося віднести з кімнати. Здавалося, вона збожеволіла.
Через годину її впустили знову. Тепер у неї вже не залишалося жодної надії. Кімната мала жалобний вигляд, коло вікна тихо розмовляли Жюльєн і кюре. Вдова Дантю, зручно вмостившись у кріслі,— як звикла до безсонних ночей жінка, що почуває себе, мов удома, в усіх будинках, куди ввійшла смерть, — здавалося, вже засинала.
Настала ніч. Кюре підійшов до Жанни, взяв її за руки, підбадьорював, виливаючи на безутішне серце єлейну хвилю духовних утіх. Він говорив про небіжчицю, вихваляв її якимись церковними висловами і з удавано сумним виглядом, властивим священикові, що має вигоду від покійників, запропонував провести всю ніч у молитвах біля небіжчиці.
Але Жанна, охоплена розпачем, відмовилася крізь сльози. Вона хотіла зостатись сама, зовсім сама у цю прощальну ніч.
— Але ж це неможливо, ми залишимося вдвох, — сказав, наблизившись до неї, Жюльєн. Вона заперечливо хитнула головою, не маючи сили щось відповісти. Нарешті промовила:
— Це моя, моя мати! Я хочу бути сама коло неї!
— Зробіть, як вона хоче, — пробурмотів лікар, — сиділка може залишитися в сусідній кімнаті.
Кюре і Жюльєн згодилися, а самі надумали лягти спати. Потім абат Піко теж опустився навколішки, помолився, підвівся й вийшов, промовивши тим же тоном, яким він промовляв у церкві "Ботіпш уоЬізсшп":
— То була свята.
Тоді віконт спитав дружину своїм звичайним голосом:
— Може б, ти попоїла?
Жанна нічого не відповіла, не здогадуючись, що він звертається до неї. Віконт промовив удруге:
— Тобі слід з’їсти що-небудь, щоб підтримати свої сили.
— Пошли зараз же по тата, — відповіла вона з неуважним виразом обличчя. І він вийшов, щоб послати гінця до Руана.
А Жанна поринула в якусь заціпенілу тугу, начебто чекаючи тієї хвилини, коли востаннє залишиться на самоті з матір’ю, щоб цілком віддатись безнадійній скорботі.
Обгортаючи небіжчицю темрявою, по всій кімнаті розповзлися тіні. Вдова Дантю нечутно ходила по кімнаті, розшукуючи і розкладаючи якісь речі беззвучними рухами сиділки. Потім вона засвітила дві свічки і тихо поставила їх коло узголів’я ліжка на застеленому білою скатертиною нічному столику.
Жанна, здавалось, нічого не бачила, не чула, не розуміла. Вона чекала хвилини, коли залишиться сама. Увійшов Жюльєн. Він пообідав і знову запитав:
— Ти не хочеш попоїсти?
Жанна заперечно хитнула головою.
Він сів мовчки, з виразом швидше покірним, ніж сумним.