Жанна почувала себе якось невиразно схвильованою цим шумуванням життя. Побачивши в траві яку-небудь маленьку квіточку, вона раптом переймалася млостю, її охоплювала чарівна меланхолія, якась розніжена мрійливість.
Її охоплювали зворушливі спогади про перші дні її кохання. Не через те, що у неї в серці ожило якесь почуття до Жюльєна, ні, з цим було покінчено, нокінчено назавжди, але все тіло її, яке пестив вітерець і пахощі весни, тремтіло, наче пробуджене якимсь незримим і ніжним покликом.
їй подобалося залишатись на самоті, віддаватися сонячному теплу, почувати себе у владі якихось невідомих і ясних радощів, що не збуджують жодної думки.
Якось вранці, коли вона була в такому стані наиівдрімо-ти, перед нею промайнуло видіння, — вона раптом побачила залитий сонцем просвіт у темному листі маленького гаю коло Етрета. Там вона вперше відчула тремтіння свого тіла поруч з цим молодим чоловіком, що кохав її тоді; там він уперше висловив несміливе бажання свого серця; там здалося їй, що вона зазирнула в своє ясне, сподіване майбутнє.
І їй захотілося знову побачити цей гай, ніби відвідання того місця, сентиментальне й забобонне паломництво мало змінити щось в її житті.
Жюльєн поїхав на світанні, куди — вона не знала. Звеліла осідлати маленьку білу конячку Мартенів, на якій тепер іноді їздила, і вирушила в дорогу.
Був тихий день, такий тихий, коли навколо не ворухнеться ні билинка, ні лист, коли все ніби завмирає навіки, немовби сам вітер зовсім згинув. Здавалося, зникли навіть комахи.
Велична тиша золотим маревом непомітно спускалась від пекучого сонця, і Жанна, пустивши свого коня ступою, почувала себе заколисаною щастям. Час від часу вона зводила очі, щоб подивитись на малесеньку білу хмарку, подібну до шматочка вати, на цей клапоть нари, що повис угорі, забутий, покинутий там, такий самотній серед блакитного неба.
Вона спустилася в долину, що виходила до моря через ворота великих прибережних скель, які звалися "Брамою Етрета", і потихеньку поїхала до гаю. Крізь рідке ще листя лились потоки сонячного світла. Блукаючи вузенькими стежками, вона шукала знайомого місця і ніяк не могла його знайти.
Несподівано, перетнувши довгу алею, помітила в кінці її двох осідланих, прив’язаних до дерева коней і відразу їх упізнала: то були коні Жільберти і Жюльєна. Самота починала вже гнітити її, і, зрадівши цій несподіваній зустрічі, вона погнала риссю свого коня.
Доїхавши до двох терплячих, наче звиклих до таких довгих стоянок коней, вона гукнула. Ніхто їй не відповів.
Жіноча рукавичка і два хлисти лежали на потолоченій траві. Вони, очевидно, сиділи тут, потім пішли, залишивши коней.
Жанна почекала чверть години, двадцять хвилин, дивувалася, не розуміючи, що б таке вони могли робити. Вона зіскочила на землю і, спершись на стовбур дерева, стояла нерухомо. Дві маленькі пташки, не помічаючи її, впали
коло її ніг на траву. Одна з них збуджено стрибала навколо другої, тріпочучи крильми, хитаючи голівкою і цвірінькаючи, і раптом вони злилися.
Жанна здивувалася, начебто не розуміючи цього, потім подумала: "Що ж, правда, адже тепер весна".
І тоді інша думка виникла в неї, скоріше підозріння. Вона знову глянула на рукавичку, хлисти, на двох покинутих коней і враз скочила на свого коня, охоплена непереможним бажанням тікати.
Галопом верталась вона назад у Пепль. Думала, міркувала, зв’язувала докупи факти, порівнювала різні обставини. Як це вона не здогадувалась раніше? Як це вона нічого не бачила? Як вона не розуміла частих від’їздів Жюльєна, відновлення його колишньої елегантності, нарешті, зміни в його настрої? Згадала також нервові вихватки Жільберти, її надмірну ласкавість і ту атмосферу щастя, в якій жила графиня з деякого часу і яка так радувала графа.
Вона пустила коня ступою, бо їй треба було як слід усе обміркувати, а бистра їзда перебивала думки.
Після першого пережитого хвилювання її серце майже заспокоїлось: у ньому не було ні ревнощів, ні ненависті, саме тільки презирство. Вона майже не думала про Жюльєна, він нічим уже не міг її здивувати, але її обурювала подвійна зрада графині, її подруги. Виходить, усі люди підступні, брехливі, фальшиві. На її очах виступили сльози. Втрачені ілюзії оплакують, як найдорожчих покійників.
Проте вона вирішила вдавати, ніби нічого не знає, замкнути свою душу для скороминущих почуттів і любити тільки Поля та батьків, а інших лише терпіти зі спокійним виглядом, не виказуючи себе.
Приїхавши додому, вона кинулась до сина, забрала його в свою кімнату і, не тямлячи себе, цілу годину палко цілувала його.
Жюльєн повернувся до обіду, чарівний, веселий, запобігливий. Він запитав:
— Хіба твої тато й матуся не приїдуть цього року?
Жанна була така вдячна йому за цю люб’язність, що майже простила те, про що дізналася в лісі. І враз їй захотілося зараз же побачити знову тих людей, яких вона любила над усе після Поля. Увесь вечір писала вона до них, прохаючи прискорити приїзд.
Вони повідомили, що приїдуть двадцятого травня. Сьогодні було тільки сьоме.
Жанна чекала їх з усе більшим нетерпінням не тільки як любляча дочка своїх батьків, а як людей з благородними серцями, відчуваючи потребу щиро розмовляти з цими чистими, далекими від усього низького людьми, все життя, всі вчинки, всі думки і бажання яких були завжди такі чесні.
Те, що вона відчувала тепер, було прагнення замкнутись у собі, щоб якось ізолюватись від усього цього аморального оточення. І хоч вона сама навчилася таїтись і зустрічала графиню з простягненою рукою і усміхом на устах, але відчувала, як охоплює її презирство до цих людей. І щодня дрібні місцеві новини вселяли в її серце ще більшу огиду, ще більшу зневагу до людей.
Дочка Кульярів недавно породила дитину, після чого відбулося весілля. Наймичка Мартінів, сирота, завагітніла; маленька, п’ятнадцятирічна сусідка ходила вагітна; одна вдова, убога, крива, бридка жінка, яку за її неохайність навіть дражнили "замазурою", теж була вагітна.
Щодня доходили чутки про чиюсь нову вагітність, про якусь амурну пригоду дівчини, чи заміжньої селянки, матері родини або ж про витівку якого-небудь багатого шанованого фермера.