Ява VIII.
Т і ж, Маруся, Хвиля й Ваніна.
Хвиля. Ну, от і я! Людмила Павлівна готова? Прошу!
Ваніна, виходить. — Давно, тільки тут була нецікава розмова, й я ждала вас. Маруся підніма вуаль. Марія Данилівна!
Іван, що обернувся був до Крамарюка, раптом обернувся й, бачучи Марусю, остовпів, не може говорити й мов перед оманою закриває руками очі, а потім одкриває, зробивши ступінь назад. — Ти? (Протягає руки вперед.) Марусечко!
Маруся. Я в поганій ролі шпіона. (Оглядає кімнату.) По сімейному: тут прийомна і там опочивальня. (Хитається, Хвиля її піддержує й садовить на крісло, Ваніна тікає у другу кімнату.)
Хвиля, услід. — Людмило Павлівно, тут сімейне діло, а ми ходім обідати! (Підходить до дверей. Чути як Ваніна двері замикає на замок.) Ну, от! (Стоїть у кутку з Крамарюком, тихо розмовляє.)
Іван, подавши воду Марусі. — Марусечко! Чом же ти не написала?
Маруся, опанувавши над собою, встає. — Приїхала навмисне невзначай!... Тепер — каюсь! О, краще осліпнути й оглухнути, — ніж стратити віру в того, кого лічила найкращим між людьми!...
Іван, падає до ніг. — Марусечко, прости!...
Маруся, стрівожено. — Я вас ні в чім і не виную... Встаньте й вислухайте мене. (Іван устає й стоїть, похиливши голову.) Очевидно, ви не власні були над своєю душею й серцем, як і я тепер не власна!... Я не хочу примусу робити над вами ради довгу, який ви потоптали ногами, не робіть же примусу й ви надо мною; не вимагайте прощення від мене: я на компроміси не піду!
Іван. Марусечко, Марусечко! Не розбивай мого життя!
Маруся. Моє розбите вже на віки! Ах, безумна я, божевільна женщина!...
Іван. О —0 —о! (Пада на канапу.)
Маруся. Для чого я послухала лукавого бездушного еґоїста... Я не повинна була знать ваших низьких таємних діл, і довго не хотіла піднімать завісу, яка ховала від мене ваші пороки.
Іван, ламає руки. — Прости!
Маруся. І от зробила нерозумно: забруднила себе шпіонством; тепер я знаю все, й наказана за це знання жорстоко: віра моя, мій спокій і щастя сім’ї розбились упрах!
Іван. Не розбились! Ти, ти тільки, ти одна пануєш над моїм серцем і душею! А те, що було, є подлість — признаю! Але це хвилевий настрій, безуміє крови, хміль випадкової страсти; все це пройде, як неприятний сон, розвіється, як туман — клянусь!...
Маруся. Ні, ні, ні! Ви знали давно мої погляди, ви знали, що я компромісів не признаю! (Плаче.)
Крамарюк. Ви — свята женщина! (Стає на коліна.) Простіть! Ґенії й живуть і грішать більше, ніж ми, нещасні червяки... (Остається до краю в одній позі з плаксивою міною.)
Маруся. Махметка! (Входить Махметка. До Хвилі.) Ви виграли заклад! (До Махметки.) Ну, вірний сторожу, йдем! Прощайте, Іване Макаровичу! (Ридаючи.) Край усьому!
Хвиля. Куди, нещасна? Вашу руку!
Маруся. Пріч, гадино! Я бачити вас не можу, я гидую взять руку ката!.. (Прудко йде, за нею Махметка; Махметка стає на дверях, показує кулак і виходить.)
Хвиля. Божевільна пуританка, під обороною скаженої собаки, стала зовсім неприступна!.. Пропали всі надії!.. (Виходить.)
Картина: Іван, узявши себе за волосся, одкинув голову назад, стоїть нерухомо, Крамарюк піднімається й обтрушує платком [128] коліна штанів.
Завіса.
ДІЯ IV.
Декорація III дії.
Ява І.
Іван і Крамарюк.
На столі кілька пляшок порожніх і дві пивних. Іван розпатланий, п’януватий, курить, кида одну циґарку, закурює другу, ходить по хаті і стає. Крамарюк допиває малими ковтками стакан.
Іван. Хто б ждав того, що сталось? (Ходить.) Зненацька, як грім з чистого неба, впала на мене пригода! Мов вихор, могутним подихом вітру, зруйнував п’ятнацятилітню мою будівлю — і зник!... Я наче сплю! (Мовчить.) Стьопа, ти твердо пам’ятаєш, що тут була Маруся?
Крамарюк. Як вас бачу зараз, так і її бачив.
Іван. І я бачив... Була і зникла, як сон...
Крамарюк. Скрізь об'їхав: ні в одній гостинниці не було й нема.
Іван. І тільки п’ять хвилин пройшло, поки я опам'ятався й кинувсь наздогін...
Крамарюк. Менше.
Іван. Десять розсильних [129] шукали, — не найшли... Ні, це сон, привиддя!... Мозок мій мов хто долотом довбає... Голова тріщить! (Павза. Ходить.) Стьопа, мені здається, що я божевільний, і що ти — не ти,
Крамарюк. Я, Їй-Богу, я!
Іван, довго дивиться. — Так — ти: морда дурацька, нахальна й п'яна — ти!
Крамарюк. Хороші прикмети. Ка, ка, ка!
Іван, подумавши. — І Хвиля був з нею, з Марусею! Друг!... Приїздив два рази, вивідав і підвів усе, як у комедії, — падлюка, шпиг! І Маруся з ним заодно! Безумно. Ха, ха, ха! О, Стьопа, Стьопа! Пада на диван і плаче. (По хвилі піднімається.) Людмила.!
Крамарюк. Нема. Вийшла кудись.
Іван. Куди? Ху! Від совісти, як і від своєї тіні, не втечеш.
Крамарюк. Не втечеш!
Іван. І якого чорта я жив рядом з нею — номер [130] із номером? Осліп!
Крамарюк. Так, так — помраченіє. [131]
Іван, довго дивиться на нього, хитаючи головою. — Ти!
Крамарюк. Я.
Іван. Наливай!
Крамарюк. Іване Макаровичу, сьогодні спектакль.
Іван. Уже скінчився.
Крамарюк. Як?
Іван. А —а-а! (Сміється нехотя.) Ху, ху, ху! Як? Так. Усе життя людське — спектакль: траґедія, комедія, мелодрама, і фарс, і оперетка — разом усе; і мій спектакль — фарс, скінчився!
Крамарюк. Ваш? (Зітха.) Скінчився! Строга женщина.
Іван. І як противно, як пусто на душі, коли побачиш кінець найкращому, що є в життю в чоловіка!... А кінець є всьому, всьому...
Крамарюк. Так, так! Усьому, всьому!
Іван. Що ти мені підтакуєш? Бішено. [132] Спритчайся, скотино, моїм думкам, доказуй, що я винен, що помиляюсь, розбий у пеньок усе те, що я кажу!... Не такай, дай щирості мені!... (Мовчки ходить.) Наливай!
Крамарюк, суворо. — Не дам вина! Грати сьогодні треба.
Іван. Я не буду грати! На чорта я ламатиму свого душу! Доволі, моя комедія скінчилась...
Крамарюк. Ніщо не починається й ніщо не кінчається... Так було, є й буде.
Іван. Шут! [133] Говори ясніше; я туману не люблю! (Сам наливає.) Та й і говори свої думки... Ну, говори!... Скотина ти, скотина, — все життя тілько такаєш! Побілів, зуби повипадали, і досі не чоловік, а... Чорт тебе знає, хто ти? (Надпива зі стакана.) Хто ти? Хто, питаю?
Крамарюк, зітхає. — Шкапа.
Іван. Брешеш, лицеміре! Ти міг би мені опитну [134] правду сказать, оберегти від пороків, а ти благословляєш усіх на безпутство! Вон! (Крамарюк устає.)