Житейське море

Сторінка 10 з 19

Карпенко-Карий Іван

Кактус. Тихо! Бога ради, тихо! Там траґедія, а ви тут кумедію ламаєте. [92] (Зника.)

Крамарюк. Тихо, тихо, Павлино Павлівно! Там траґедія — Отелло вбива Дездемону. Заспокойтесь.

Райська, хлипаючи. — Я вже спокійна, я вже спокійна. (Витира очі.) Попросіть Івана Макаровича, щоб він сказав пару слів Альоші, Альоша його шанує, він його послуха! Подла тварь, жирна Матрьошка, не могла собі знайти пожарного — давай їй актора!

Крамарюк. А, принадно! Що не кажіть, а принадно! Альоша, знаєте, грає то королів, то вельмож, а пожарний... Що таке пожарний? Все життя таскається з кишкою. Порівняння не може бути... Ну, заспокойтесь! Я скажу Іванові Макаровичеві. Тільки треба, знаєте, вибрати підходящий настрій.

Райська, встає, бере за руку Крамарюка. — Ви артист, ви благородний чоловік, у вас чула душа й серце, ви розумієте чужі страждання, як свої!...

Крамарюк. О, розумію, розумію.

Райська. Надіюся на ваше, добре, благородне серце! (Виходить.)

Ява XII.

Крамарюк, а потім Кругляков.

Крамарюк. Ах, шельма Альошка! Виудив такого карася: до смерти забезпечений чоловік!... Трапляється людям щастя. (У дверях голова Круглякова.) А вам чого? Сюди заборонено ходить.

Кругляков. Кому?

Крамарюк. Всім незнайомим, а вас я перший раз бачу.

Кругляков. Так познайомимось: залізнодорожний чиновник — Кругляков.

Крамарюк. Дуже рад! Тільки я сьогодні вечеряти з вами не піду, мене вже закликано, а завтра з великою охотою.

Кругляков. Вечеряти? Я сам голодний лягаю спати — подла жінка все промотує на театр!... Скажіть мені, будьте ласкаві: тут не буває щовечора з квітками женщина: маленька, чорненька, кругленька, гарненька?

Крамарюк. Тут, милий, усякі бувають: і маленькі, і великі, і чорненькі, і біленькі, і гарненькі, і поганенькі, і кругленькі, і плескуваті. Кого ж ви шукаєте?

Кругляков. Жінку! Розумієте, збожеволіла!

Крамарюк. Taк шукайте в домі божевільних. .

Кругляков. Я ж і шукаю її тут! Подумайте! Я мучусь на нічних заняттях, [93] заробляю горбом, щоб сім’ю прогодувати, а вона, подла, кида дітей, і щовечора в театрі!... Я сам люблю театр до-смерти: ми з ланкою були перші артисти в залізнодорожному театрі. Там познайомились, полюбились і женились... Але, грать — одно, а платити гроші за театр — зовсім друге! Ну, нехай би пішла раз у тиждень, а то — щодня! Приходжу додому змучений працею, голодний, діти теж голодні пищать, як перепелята, а її нема! Де мама? В театрі! Браслет заклала, літню кофту й чорну спідницю однесла в ломбард, і все квітки купує Барильченкові. Сьогодні не видержав, прийшов сюди, хочу гнати додому в потилицю, і не знаю, як знайти: думав у вборній у Барильченка — нема. Порайте, де її шукать.

Крамарюк. Евріка! [94] Одна пані часто сюди носить квітки, страшенно кричить на визовах [95] і кидає на сцену свою шляпку.

Кругляков. Вона! Вже дві шляпи побила, і вранці хрипить як із перепою...

Крамарюк. Біжіть зараз до музикантського барієра, там маса учнів і пань, там, певно, і ваша жінка, буде кричать.

Кругляков. Спасибі! За раду колись вечерею почастую! Я її за вуха виведу з театру. (Побіг. Ледви чути визови й аплодисменти.)

Ява XIII.

Крамарюк, Іван, потім Усай і актор.

Голос Івана. Доволі вже! Я більше не піду? Це подла інтрига!

Крамарюк. Певно, завісу не в час спустили. (Входить Іван. Кида парик.) Ох! (Сіда.)

Усай, вбігає. — Ради Бога! Прийом — велика річ!

Іван. Не піду. (Входить портний.)

Усай. Іване Макаровичу, голубчику, вийдіть! Гам, крик, визови роблять ефект — і завтра збор. [96]

Іван. Мучишся, витягаєш нерви, а тут тобі навмисне портять сцену, убивають усю працю.

Усай. Я її оштрафую.

Іван. Ні, ви побоїтесь п’яного її чоловіка й не оштрафуєте!

Усай. На цей раз, побий мене Бог, оштрафую! І Дениса оштрафую за п’янство...

Кактус, на дверях. — Іване Макаровичу, кличуть! (Зника.)

Усай. Чим же публика винна! Слухайте, як кричать!... Пожалійте дамські голоси. Може, яка з них співає в концертах, або в театрі трезвости [97] — зовсім порве голос. (Іван нервово встає й виходить.)

Усай. Ху, слава Богу!

Крамарюк. Що там сталось?

Усай. Ет, відчепись! Газети не пропустять скандала, послі [98] і прочитаєш. (Виходить.)

Крамарюк, до портного. — Завісу дали пізно, чи рано, чи хто зірвав сцену?

Портний. У публіці був сміх, Іван Макарович лаяв Софію Іванівну, Денис Павлович п’яний заступався за жінку; а в чому діло, не розібрав.

Крамарюк. Тепер кому скрутиться, а Стьопі змелеться. (Входить Іван.)

Іван. Дияволи! Жінка сцену портить, а п’яний чоловік лізе на бійку. Бездари прокляті! (Сіда.)

Кактус, у дверях. — Ще кличуть!

Іван. Іди к чорту! Хіба не бачив: там почався домашній спектакль; якийсь чоловік тягне від барієра за вуха ту даму, що квітки носить щодня. Женщина кричить не своїм голосом, одбивається; всі тепер занялись цим фарсом і аплодують уже не мені, а дамашнім акторам, які розважають публичність після траґедії... Не піду! Чого стоїш?

Кактус. Я дам залізну завісу! (Зника.)

Іван, скида верхню одежу, сіда й розґрімовується. — Ну, спектакль!

Крамарюк. Великий артист напружує мозок, нерви, а бездари...

Іван, схоплюється. — Ні, ти тільки в’яви собі: після вдушення Дездемони трагічний настрій опанував душами слухачів, у театрі тихо, мов нема нікого... Постукала у двері Емілія... Отелло читає монолоґ... Далі, далі... нарешті... ,,0, тяжкая, страшна, годино! Тепер, здається, мусіло б настати затьміння сонця й місяця, і зі страху розпастися вселенній..." і в цей мент раптом Дездемона захарчала, як недорізане порося!

Крамарюк, хапа себе за волосся. — Ах, ах, Мороз по кожі!

Іван. Ілюзія щезла, сміх — і все пропало! (Сіда, розґрімовується.) Не ждав, щоб Софія Іванівна, доволі порядочна актриса, викинула таке коліно; [99] інтриґа бездари її чоловіка, який готов би мене в ложці води втопити!

За сценою. Я не дозволю ображати мою жінку, вона першорядна актриса. (Входить актор; його держить Усай і тягне назад.)

Усай. Іди, голубчику, додому.

Крамарюк, підбіга. — Денисе, Доня, залиши!

Актор. Підгравайте йому, роби, як він хоче, а творити — не смій...! Він — великий артист!... Я сам не менший артист і пораяв Соні захрипіти. Вдушена женщина харчить — це натурально!