Однак не можна гаяти часу. Чоловік випростався, узувся в черевики, а мотузку заховав у кишеню. В скрутну хвилину її разом з прив'язаними до неї ножицями можна використати як зброю. Тікатиме на захід, проти сонця — щоб стати невидимим для сторожа. Треба якнайшвидше знайти собі підходяще укриття й перечекати там до заходу сонця.
Так, треба поспішати!.. Бігти нахильці вздовж улоговини між дюнами... І не дуже хвилюватися... Бігти обачно, роззиратися... О, треба заховатися в тій заглибині!.. Що за підозрілий шум?.. А може, це лише погане передчуття?.. Начебто нема нікого... Чоловік спинився й знову побіг... Не треба звертати праворуч!.. З того боку схил надто низький і його можуть побачити.
Бригади селян, зайнятих щовечора вивезенням піску, витоптали від ями до ями пряму, глибоку стежку. Праворуч від неї тягся пологий хвилястий схил. Внизу на ньому ледь-ледь видніли покрівлі другого ряду будинків. Відділені від узбережжя першим рядом, вони були оточені зовсім невисокими піщаними стінами й подекуди захищені плотом. Вздовж схилу перед ямами, напевне, можна було вільно сходити. Чоловік підвів голову й побачив перед собою село. Навколо пагорба, що відкривався його очам піщаними терасами, наче віяло, тулились один до одного чорні покрівлі з черепиці, гонту й бляхи... Виднів ріденький сосновий бір і начебто ставок.
Отже, десятки сімей у будинках над морем прирекли себе на рабство, щоб захищати цей клапоть убогої землі.
Тепер ті рабські житла розташувалися ліворуч від дороги... Раз у раз від неї пролягали стежки, по яких селяни волочили кошики, а по мішках з піском можна було визначити, де містяться ями... Сам їхній вигляд викликав у чоловіка напад болю. З мішків здебільшого звисали мотузяні драбини, та іноді їх не було. Невже у стількох людей пропала навіть охота до втечі?
Ясна річ, чоловік легко уявляв собі життя в тих ямах. Кухня, розпалена піч, корзини з-під яблук, завалені підручниками; кухня, вогнище посеред долівки, лампа, розпалена піч, дірява паперова перегородка між кімнатами, закіптюже-на стеля; кухня, справний і зіпсований годинник, справний і зіпсований радіоприймач; кухня, розпалена піч... І серед цього стоієнові монети, домашня худоба, діти, статева жага, боргові зобов'язання, перелюбство, курильниці, фотографії на згадку... Страхітливо одноманітне повторення... Навіть якби воно було таким же потрібним для життя, як биття серця, то все ж незаперечно, що саме биття серця не може замінити собою життя.
Швидше лягай!.. Та ні, нічого страшного, то була звичайна ворона... Жаль, так і не вдалося йому спіймати ворону й зробити з неї опудало. Та байдуже! Татуювання, орденів і медалей прагнуть лише у снах, в які не вірять.
Нарешті чоловік опинився начебто на околиці села. Тепер дорога пролягала гребенем дюни, і поле зору перед ним розширилося — ліворуч показалося море. Вітер приносив терпкий запах прибою, а у вухах ніби завивала залізна дзига. Кінець намотаного на шию рушника лопотів і бив по щоках. Тьмаве море вкрилося ніби зморщеною, як кожушок на кип'яченому молоці, алюмінієвою плівкою. Сонце, придавлене схожими на жабуриння хмарами, здавалось, вередувало, мов дитина, й не хотіло пірнати під воду. На обрії видніли нерухомі чорні цятки — тіні човнів, відстань до яких і розміри було важко визначити.
Попереду, аж до самого мису, тяглись, одна за одною, як хвилі, невисокі дюни. Може, там його підстерігає небезпека? Занепокоєний чоловік оглянувся — на щастя, пожежну вишку заступав горб. Трохи випроставшись на правому схилі, він запримітив перекошену, загрузлу в пісок хижку, я коло неї, з навітряного боку, заглибину, наче видовбану ложкою.
Кращого сховку й не знайти... Поверхня піску гладка, як середина мушлі, ніде жодного людського сліду... А що сталося з його власними слідами?.. Чоловік повернувся назад по своїх слідах, але метрів через тридцять вони повністю зникли... Навіть коло ніг швидко міняли свій вигляд... Виходить, пощастило, що видався вітряний день.
Коли чоловік збирався обходити хижку, з неї виповзло щось чорне. Здоровезний, як порося, рудий пес. Цур тобі, забирайся геть!.. Однак собацюра й не ворухнувся, а дивився пильно на чоловіка. Одне його вухо було розірване, в маленьких очицях проглядала, ворожість. Його ніс засмикався. Невже хоче гавкати?.. Нехай тільки спробує!.. Чоловік стиснув рукою ножиці, що лежали в кишені... Як розтулить пащу, він йому голову розчерепить!.. Звір мовчав. Може, це дикий пес?.. Витерта, тьмяна шерсть. Вся морда в струпах — мабуть, наслідок якоїсь нашкірної хвороби... Кажуть, треба берегтися того пса, який не гавкає... Хай йому біс, якби при ньому були якісь харчі!.. Зрештою, він забув не тільки харчі, але й ціаністий калій. Та нічого страшного, навряд чи жінка здогадається, де його сховано... Чоловік легенько свиснув і простягнув руку, намагаючись вивідати, що собака збирається робити. У відповідь той вишкірив свої жовті, обліплені піском зуби... Невже гострить їх на нього?.. Яка товста шия! От би порішити його одним ударом!..
Раптом пес відвернувся й, опустивши голову, подибав спокійно геть. Певно, злякався. "Є ще в мене сила духу, якщо самим поглядом я поборов собаку",— подумав чоловік. Сповз у заглибину і ліг, зіпершися спиною на схил. Відразу стало легше дихати — мабуть, тому, що опинився в затишку. Похитуючись од вітру, собака зник у піщаній хмарі. Якщо звірина обрала собі цю хижку, то це означає, що сюди люди не потикаються... Поки собака не доніс на нього в правління артілі, йому ніщо не загрожує. Хоч обливався потом, почувався досить добре. Яка тиша!.. Наче лежав під шаром желатину... Тримав у руках бомбу з годинниковим механізмом, що могла з хвилини на хвилину вибухнути, але вона хвилювала його не більше, ніж цокання звичайного будильника... В такому випадку "Стрічка Мебіуса" негайно почав би аналізувати становище й сказав би:
— Чуєш, друже, ти намагаєшся полегшити біль тим, що перетворюєш засіб на мету.
— Маєш рацію! — Він легко з ним погодився б.— Але чи слід завжди розділяти мету і засіб?.. Чи не доцільніше вдаватися до цього тільки в разі потреби?..