Вілла її була прегарна, в дубовому гаю співали солов'ї, у саду били фонтани. її волосся переливалося тим особливим бронзовим відтінком, який був модним у Римі того року, вона стояла на сходах будинку і зверталася до своїх гостей чудовою італійською мовою : "Ласкаво прошу! Дуже приємно!" Однак її іміджу постійно чогось бракувало. Вона скидалася на репродукцію, на якій при збільшенні можна знайти невеликі недоліки, а це свідчило про брак якості. Одне слово, вона ще не стала італійкою, хоча вже не відчувала себе американкою.
Енн багато часу проводила з людьми, що, як і вона, називали себе жертвами задушливого та гнітючого морального клімату на батьківщині. їхні серця належали дорогам, вони віддалялися від рідної землі. Вона ж розплачувалася за такий рухливий спосіб життя самотністю. Друзі, з якими вона планувала зустрітися у Вісбадені, раптом поїхали звідти невідомо куди і не залишили адреси. Шукаєш їх у Гейдельберзі чи Мюнхені і не знаходиш. Весільні запрошення та газетні прогнози погоди ("Сніг товстим шаром вкрив північно-східну частину Сполучених Штатів") викликали у неї неймовірну тугу за батьківщиною. Енн продовжувала, і досить успішно, вдосконалювати себе як європейку. Вона була хворобливо чутлива до найменшої критики і ображалася, коли її вважали за туристку.
Якось паркого вересневого дня, по закінченні "сезону" у Венеції, вона сіла у потяг і поїхала до Рима. Місто вже спало і єдиною ознакою життя були невтомні туристичні автобуси, які здавалися такою ж невід'ємною частиною міського господарства, як електричні кабелі чи каналізація. Енн віддала багажну квитанцію носієві і описала свої валізи. Проте, незважаючи на її вільну італійську мову, носій дивився ніби крізь неї і щось мимрив про американців — в тому сенсі, що їх нині всюди так багато. Енн розсердилася і накинулася на бідолаху:
— Я не американка.
— Вибачте, синьйоро. Хто ж тоді ви?
— Я... Я з Греції.
І, вражена своєю безглуздою і трагічною брехнею, подумки вигукнула: що я наробила? Адже на її зеленому, як весняна галявина, паспорті красувалася велика державна печатка США, яка захищала її інтереси, інтереси американки. Навіщо вона збрехала про те, що так безпосередньо стосувалося її власної особи?
Вона сіла в таксі і поїхала до готелю на Віа Венето. Там попрохала віднести валізи у номер, а сама зайшла в бар. За стойкою сидів сивий американець зі слуховим апаратом за вухом. Він був один і явно страждав од своєї самотності. Закінчилося тим, що він повернувся до її столика і дуже чемно запитав, чи не американка вона?
— Так.
— Але ж ви так чудово розмовляєте італійською.
— Я тут постійно живу.
— Стеббінз, — представився він. — Чарлі Стеббінз, Філадельфія.
— Дуже приємно,— сказала вона. — А де саме у Філадельфії?
— Ну, я, власне, у Філадельфії народився. І ось уже сорок років, як там не був. А живу я в Каліфорнії, в Шошоні. Це містечко ще називають воротами в Долину Смерті. Моя дружина з Лондона. Лондон, штат Арканзас, ха-ха. Моя дочка навчалася у школах шести різних штатів: у Каліфорнії, Вашингтоні, Неваді, Північній та Південній Дакоті, Луїзіані. Місіс Стеббінз померла минулого року, то я собі надумав трохи подивитися світу.
Здавалося, національний прапор із зорями та смугами майорів у нього над головою, створюючи довкола неї німб. Енн раптом подумала, що в Америці вже жовкне листя.
— Де ви вже встигли побувати? — запитала вона.
— Уявіть собі, я й сам не знаю! В туристичному агентстві, в Каліфорнії, для мене розробили маршрут і сказали, що я буду подорожувати з групою американців. А вийшли у відкрите море і з'ясувалося, що я подорожую один. Ніколи більше так не поїду! Іноді цілими днями не чуєш, аби хто-небудь пристойно говорив по-американськи. А часом сиджу в номері і сам з собою розмовляю, просто щоб почути рідну мову. Одного разу поїхав з Франкфурта в Мюнхен, і уявляєте — жодна душа в автобусі не говорить англійською! В автобусі до Інсбрука — те саме. В автобусі до Венеції теж ніхто й слова не говорив по-англійськи, аж поки в Кортіні не сіла група американців. Однак на готелі нічого скаржитися. Там, як правило, хтось та говорить англійською, і мені траплялися непогані готелі.
Сивий американець, який сидів на табуреті у римському підвальчику, здавалося, реабілітував в очах Енн її країну. Він аж сяяв скромністю і порядністю. Радіо в барі було настроєне на хвилю станції американських військових сил у Вероні.
— Це "Зоряний пил", — сказав американець. — Та, я думаю, ви й так упізнали. Цю пісню написав мій приятель Хоугі Кармайкл. Лише за неї він щороку отримує шість чи сім тисяч доларів. Ми з ним приятелі. Я, правда, ніколи з ним не зустрічався, ми лише листуємося. Напевно, вам здається смішним, що я маю друга, з яким ніколи не бачився, але Хоугі — справжній друг.
Останні слова прозвучали для Енн, як музика. Порядок слів, їхня, здавалося б, парадоксальність та беззмістовність, ритміка мови,— все це знову нагадало батьківщину. Енн пригадала, як колись, ще дівчинкою, ходила в гості до своєї найкращої подруги повз купи тирси біля фабрики з виробництва дерев'яних ложок. Коли вона йшла увечері, то іноді доводилося чекати на залізничному переїзді, поки пройде товарний потяг. Спочатку було чути далекий гул, схожий на завивання вітру в печері, потім — залізний гуркіт і перестук коліс. Товарні вагони буквально пролітали повз неї. А написи на них зворушували, нагадували не так про обіцянку чогось дивовижного в кінці подорожі, як про неосяжні простори її землі; ніби самі штати — пшеничні, нафтові, вугільні, морські — пролітали повз неї, виблискуючи написами: "Південнотихоокеанська" (залізниця), "Балтимор і Огайо" (залізнична компанія), "Нікельовані" (реклама), "Нью-Йоркська центральна", "Велика Західна", "Рок-Айленд", "Санта Фе" (назви залізничних систем), "Лакаванна", "Пенсильванія", а далі — туктук-туктук і все.
— Не плачте, пані,— умовляв її Стеббінз. — Не плачте.
Все, годі! Пора додому. Тієї ж ночі вона вилетіла в Орлі, а звідти наступного вечора — до американського аеропорту Айдлуайлд. Енн тремтіла від хвилювання ще задовго до того, як побачила в ілюмінаторі землю. Вона летить додому, додому! У неї перехопило горло. Якими темними і прохолодними здаються води Атлантики після стількох років розлуки! Швидко промайнули ледь помітні острови з індіанськими назвами, ось і будинки Лонг-Айленда, ніби квадратні чарунки вафельниці,— навіть вони здалися їй прекрасними. Літак зробив коло над аеродромом і сів. Енн не терпілося одразу знайти закусочну в аеропорту і замовити бутерброд з беконом, листком салати і помідором. Міцно затиснувши в одній руці паризьку парасольку, а у другій — сієнську сумку, Енн стала чекати своєї черги на вихід з літака. Але вже на трапі, навіть не встигнувши ступити своїми римськими черевичками на рідну землю, вона почула, як механік, оглядаючи біля ангара літак, наспівує знайому пісню: