Жертва

Сторінка 3 з 3

Лепкий Богдан

Бився, як муха під скляним дзвоном, а вкінці рішив не женитися. Мати осяде при нім, а він ціле життя посвятить для добра люду.

Сказав собі раз і з тою гадкою зжився, як зживається самовбийник із гадкою про самовбийство.

"Самовбийство? Яке самовбийство?" — питав, відчиняючи очі. 1 в ту хвилину якесь дуже ясне світло вразило його. З сусідської хати бігло воно, як світляна кладка, аж до нього. Розтворив повіки і очі пустив по тій ясній доріжці.

В хаті над колискою сиділа Марійка і співала. Тонкий, дрижачий голос, як шовкова нитка, вився по хаті:

Ой біда ж мені на тій чужині, Що мене муж б'є, та й не жалує, Що мене муж б'є, та й не жалує...

Вибігав із хати і снувався по городі, по саду, довколо нього, по цілим світі...

Завтра буде стискати голови, всім... Може, й вона прийде, може, й на її скроні положить свої дрижачі долоні. Лиш його бідної голови не стисне ніхто. Ніхто! А потім підуть дні за днями, літа за літами, довгі, сірі, одно-образні, дні жертви і праці. Смерть і життя, життя і смерть, і боротьба вічна, невсипуща.

Будуть приходити до нього з жалобами і жалями родичі на дітей, що їх не шанують, жінки на мужів, що їх б'ють і зневажають. Лиш вона не прийде до нього, вона зі всіх може найбідніша...

А він навчатиме, що люди повинні одні других любити і одні другим не творити кривди, бо так навчає Христос. Навчатиме гаряче, щиро, з цілої душі.

І так ціле життя.

Тихо. Лиш деколи зірветься доспілий овоч і впаде деколи перший зів'ялий листок, полетить із тихим шелестом, срібний від місячного світла, як перший сивий волос.

Тихо. Лише з хати біжить ясна смуга і мечем врізується в серце. А по ній, як отруя по мечі, вливаються в душу безнадійні слова пісні.

Ой біда ж мені на тій чужині, Що мене муж б'є, та й не жалує, Що мене муж б'є, та й не жалує.

І так ціле життя.

",^ВДИ?ИВСЯ> вслУхав і чув, що за тим голосом ішов би на край світу.

Ступив крок, два, але довга, чорна одежа здержала його. Заплутався і впав на студену землю. Припав до неї, притулився, як перестрашена дитина до матірньої груді. І здавалося йому, що котиться на нього звисока якась велика і, як світ, важка скала. Чи вдержить її, чи двигне її — Боже?..

Надворі лягла мряка; та їдка і зимна, що спиває з квітів красу.

Крізь неї насилу продиралася пісня:

Ой біда ж мені на тій чужині, Що мене муж б'є, та й не жалує...

*

А в хаті перед образом Пречистої навколішках стояла мати, і заливаючися сльозами радості, дякувала Богові за своє і за синове щастя...