Два рази в тиждень, у вівторок і в суботу, ходив громадський посланець з Шумлян на пошту. А посланцем був сам пан присяжний. Каєтан Мрочко. Мрочко то був великий чоловік. Вже саме ім'я Каєтан свідчило, що він не з простих хлопів. Його дід служив у дворі за гуменного, а прадід був органістом при костелі Наш Каєтан, пам'ятаючи це, хоч зійшов на простого хлопа, держався дуже "з вашеця". Приставав і своївся лише з війтом, писарем і підлісничим, а хоч був неписьменний, славився мудрим чоловіком. Війт без нього не зробив і кроку, а в селі як сказав Мрочко, так і було.
За гонорами він не вбивався, але де які були, не-замітно позагортав до себе. Був присяжним, церковним провізором, посмертним оглядачем, польовим і побережником від громадського лісу, а недавно перебрав на себе уряд посланця на пошту — не так задля тих мізерних двадецдаи срібних річної платті, як більше зацдя того, що з лаНамивмісіі знався і пошту діставав скоро, яка лиш була. На той новий уряд був Мрочко незвичайно гордий.
— Бо то е, — каже, — не раз такі "кавалки", що тільки тан староста, писар і ми з війтом можемо знати, а більше ніхто. От що!
Та й треба ж було ввдіти його, як з тими "кавалками" вертав у село. З якою повагою держав на плечах поштарську торбу, як не хотів з ніким говорити, як попросту не дав приступити до себе.
От і тепер: субота, вечір, сонце пішло спати, люди і собі забираються, в селі чиниться тиша, а дорогою з міста вертає Мрочко.
В одній руці крива палиця, друга спочиває на тор® і немов стереже її, в зубах коротка люлька. Іде Мрочко звільна, як пристало на мудрого чоловіка, і заки поставить ногу, дивиться, де би ЇЇ поставит. Іде попри ворота шевця і навіть не подивиться, ще попри попівство і оком не зведе; іде попри корчму і також нічого. "Шельми жиди, могли б що поробити", — міркує Мрочко, і хоч як млоїть його всередині, не поступає. Просто-просгісько іде до "громадської канцелярії", де заразом сплять і обідають війт, війгиха і вся їх родина.
Недалеко "канцелярії" школа, і Мрочко мусить переходит попри шкільну браму. На брамі СТОЇТЬ "вона", учителька, і питає, чи нема листа від сина.
—• Може, іє, — вццговщає Мрочко, щоби зацікавит бабу.
— Ах, мої ж ви, — просить учителька, — мої ж ви, пане Каєтанє, та поступіть до нас, бо я дуже цікава, що він там пише, чи не хорий, борони Боже!
Але Мрочко не хоче. Каже, що має "Дзєнніки"1, то не може вступати. Учителька вертає до хати без нічого, а цікавість не дає їй спокою. 1 як же не бути цікавою мамі на лист сина, що вчиться у школах і лишень на Великдень та на вакації прюздить додому! Не втерпіла жінка і послала мужа.
— Іди, — каже, — чоловіче, до того війта та забери лист від сина! А то раз батько! Рідна далина пише, може, добре хора або чого потребує, а йому ані ду-ду?
— Та я нічого не знав, про ніякі листи! — борониться Учитель, вдягає стареньку "оберочину* і іде до війта, скулений удвоє від кашлю і від сидження "над тими дітиськами в школ!".
Але дістати листа не так легко.
Війта не було дома, а війтиха не хотіла видати торби зі скрині. Чекав бідний учитель, поки не прийшов війт. Прийшов війт, та не було писаря. Послали по писаря. Добра година минула, заки надтягнув писар і розділив пошту. Взяв батько лист від сина, похвалив, що рівно пише, та й іде. По дорозі міркує: "Що рівно, то рівно, як шнурком тягне. А літери, як циркулем мірить, усі під міру. А чия в тім заслуга? Хто дав підставу?" — аж усміхнувся старий педагог, гордий зі своєї праці. Але зараз же подумав собі: "Не знати, що він там пише? Може, справді хорий? Е, чого хорий! Здоров, як риба! Будуть з нього люди! Мовляв мій батько: я тебе, синоньку, з-під стріхи та під готу, а ти знов свого сина з-під гонги та під бляху. Так воно й буде!" Певний світлої будучини сина, прийшов до хати.
— А давай-но, доню, світло! Лист від Влодзя, будемо читати!
Доня взялася світити лампу. Як звичайно, хотіла обтяти гніт, але мати не дала. "Ото сестра — але! Не цікава, що рідний брат пише... Як зачнеш обтинати та обтинати, то цілий гніт зітнеш. Світи, а ти, старий, — читай!"
Від невеличкої лампи стало у хаті настільки ясно, що видно було білі стіни з образами святих і двома полиня-лими фотографіями в солом'яних рамцях, стіл, колись мальований, а тепер лиш на ногах з останками краски, плетену канапку, такі самі два чи три кріселка і білу ялову шафу біля дверей. В хаті було крайнє убожество, але було чисто, порядно, і біда не лізла в очі. Одинокою прикрасою бідної хати була донька господарів, п'ятнадцяти— або шістнадцятилітня, дуже гарна, з легкою тінню суму в глибоких синіх очах. Квіти, що ростуть у глухім лісі, мають подібний вигляд.
Від старих зжурених родичів падали на молоду доньку якісь дивні, темні тіні. Такі тіні падуть від старих дерев у лісі на квіти, що, тільки що розцвівши, бажають сонця і світла, повітря і неба.
Але родичі крізь тую тінь смутку гляділи на доньку з любов'ю і з тим тихим вдоволенням, що не раз, мов на глум, обере собі місце в такій крайньо убогій хаті.
— Чого та лампа якась темна? — озвався батько, пішов, підтягнув трохи гніт і вийняв лист. Донька подала крісло, що мало найсильніші ноги, подала окуляри, що все лежали на книжках на шафі, і старий почав читати:
"Мої найдорожчі родичі і ти, дорога сестричко!
Знаю, що листом своїм зроблю Вам велику прикрість, але прошу Вас, прочитайте до кінця і скажіть, чи я тут що винен. Як знаєте вчив я двох синів в одного вищого урядника і мав за те харч і мешкання.
Зразу було мені у тих панів дуже ніяково, але потім я привик і тішився, що вже сам собі даю раду і Вас, мої дорогі родичі, не потребую обдирати з останнього крейцаря. Та от склалося нещастя. Мені відібрали лекцію і, розуміється, відібрали станцію за те, що я сам читав і давав своїм ученикам читати заборонені книжки.
Та не журіться, мої найдорожчі! В тих книжках не було нічого поганого. То були наші українські книжки, і в них писалося про наш нарід і про його злидні. Правда, що в тім нема нічого злого?.. Але мене за те вигнали з хати і добре, що не вигнали з школи. Тепер я живу в одної вдови по возьнім від суду, за те вчу її сина, що хоч пильний, та з наукою якось собі не годен дати ради, і доплачую п'ятку.