Женя і Синько

Сторінка 16 з 62

Близнець Віктор

Вона зіщулилась, притулилась у кутку, стиснута з усіх боків. Її потроху заколисувало, ставало душно, в голові поплив теплий дрімотний туман. І думки її знову повернулися до роботи. Пальці бігали по клавішах, заїдала буква "С" ("Проклятуща! Треба викликати майстра"), сюди й туди літала каретка, і стукотіло, стукотіло в скронях… Галина Степанівна стріпнула головою, щоб відігнати важку дрімоту. Силою примусила себе переключитися на інше. Ага, Женя. Вона, очевидно, вже повернулася з басейну. І хоча б після води наділа вовняну шапочку, а то форсить та ще, гляди, застудиться. І хтозна, чи дома чоловік, чи не потягло його сьогодні, неприкаяного, на "трибуну ООН" (вона тихенько чмихнула й затулилась букетом хризантем, згадавши, як той серед ночі ганяв чортів), чи нагодує він дочку?

Одне слово, домашні клопоти заполонили її повністю.

Вона думала про Женю, про те, що дівчина довго сидить над уроками, погано їсть і що взагалі останнім часом із нею щось дивне коїться. То собі якесь звірятко завела (мабуть, начиталася книг і фантазує: чортик!). То щодня тільки й носиться з Беном — розказує, як він схопив двійку, як одірвав ручку від класних дверей, як дражниться і на перерві підставляє їй ногу. Розказує гаряче, сердиться — але видно, що не байдужа до Бенових витівок. Може, з цього й починається дитяча дружба? Галина Степанівна згадала своє дитинство, усміхнулась: колись і в них так починалось! На шляху перестрічав її Василь Цибулько (а він був тоді Вася, замурзаний і відчайдушний) і обов’язково або курявою обсипе, або реп’яхів начепить. Хлоп’яче залицяння!

…Шипіли пневматичні двері, вбираючи і випускаючи пасажирів, у тролейбусі ставало тісніше, якась дама нервово покрикувала: "Де білети! Передайте сюди білети!" Проте Галина Степанівна нічого навкруг не чула. Вона поринула у свої думки й спогади. Дивилася в одну точку й ніби когось переконувала: "Я на роботі й на роботі, а треба ближче до дочки. Росте, дорослішає, і якось тривожно стає — чи не прогавимо щось? Прибіжить із школи, і по очах її бачу — повно таємниць, повно життя й хвилювань. А як узнати, як допомогти, як захистити її серце?.." Галина Степанівна згадала Бена, його матір-красуню, що зараз гастролює десь у Канаді, вражено спитала себе: "Ну, як так можна? Народила й покинула хлопця на діда, хай росте, мов трава. А воно саме товчеться у дворі, чи довго йому до біди?"

Тролейбус підкинуло на вибоїні, огрядна тітка повалилась на друкарку, вм’явши їй в лице хризантеми. "Ой, та ви б обережніше", — спробувала рукою відгородитись Галина Степанівна. "О, краля заморська! — завелась пасажирка. — Бачили таку, не дмухніть!" Цибулько не слухала, що там виголошує тітка: мало що наговорить людина згарячу!

Одвернулась у куток, з жалем подивилась на квіти: пропали. Сплющені, немовби хтось наступив на них. Раптом, без всякого, здається, зв'язку, Галина Степанівна подумала: "Післязавтра неділя. Скажу дома, та й поїдемо у Пущу-Водицю. Гуртом, сім’єю. Зараз у лісі гарно. Золота осінь. Гриби. І Жені треба хоч трошки розвіятись, побути на повітрі. Та й поговорити нам з дочкою вже є про що"

СИНЬКО, СИН СВОГО ДІДА

Хтозна, чи справді Жені щось піймалося в підвалі, чи всю ту розмову з "хортиком" вона вигадала (а дівчата мастаки на вигадки: посадить перед собою надувного ведмедя і уявляє, що вона вчителька). Одне слово, як би там не було, а казка, таємниця надовго оповили Женине життя з цієї хвилини.

У кімнаті було напівтемно. По-вечірньому глухо й напружено гула вулиця. Трасою пливли нібито не машини, а тільки червоні сигнальні вогні, і в Жениній кімнаті ковзали по стінах легкі червонясті відблиски. Дівчина підійшла до вікна й запнула штору. Їй здавалося, що хтось видряпається до другого поверху і підгледить, що в неї за химерний звірок.

В кутку, за книжковою шафою, стояв у Жені нічничок. Вона ввімкнула його. М’який синюватий присмерк огорнув кімнату. Шафа, столик, тумбочка — всі предмети наче застигли, опустилися на морське дно, ховаючи під собою тіні рибок і крабів. У такому світлі, приглушеному, напівтаємничому, саме й розмовляти з химерними істотами.

Женя підбила подушки, посадила чоловічка у своє ліжко (він справді скидався на карлика, що його колись подарував їй батько), обтулила його ковдрою й сказала:

— А тепер давай по-серйозному: хто ти такий і звідки? Тільки не вигадуй. Я не маленька, вже в п’ятому класі, так що казочкам не повірю.

Чоловічок зітхнув, сумно подивився на Женю і прошепелявив:

— Анхіна… Нарив у хорлі… Прошу, ради бога, найти в підвалі пехеричок… чхай треба… зхвари… полоскати горло, бо вмхру.

Він прохрипів це печально й звісив набік голову. Тут і без лікаря було ясно, що він таки хворий. Женя помацала груди, спинку, живіт — тіло у звірятка пашіло, шерсть злипалась від поту, а руки (чи лапки) кволо й безсило лежали на подушці. Женя стривожилась, обкутала його ще й кофтою. А мале знов заухкало, закашляло, тіло у нього затрусилося, на очах виступили сльози. Женя згадала про печерички, швидко схопилась:

— Лежи. Накрийся. Я збігаю у підвал.

Осінь. Шоста година вечора, а вже на вулиці сутінки, холодно, гави летять на ночівлю за місто. Кошлаті тривожні хмари у небі. Женя озирнулась — у дворі глухо, нікого нема; вона шмигнула вниз по сходах. І вдень і ввечері тут стояла однакова темрява, густа й непорушна. Але зараз було страшніше спускатися, може, тому, що позаду не світилася сонячна пляма на виході. Та все ж дівчинка полізла в тунель, кажучи собі: "Подумаєш, не боюсь, я вже ходила тут!" — але ноги чомусь ступали невпевнено, як ватяні…

Грюк! — це ящики. Не лякайся! Просто зачепила ногою. Саме тут валяються залишки картоплі і яблук. Тхне сирістю, пліснявою, гниличками. Женя пошастала внизу і нашкребла зі стіни плісняви, грибків. (Згадала: a й справді, це ліки — пеніцилін же роблять із чого? Із грибків!)

Вперше раділа вона, що батько чи мати раніше не повернулися з роботи. Вдягла фартух, для солідності пошкребла за вухом і заходилась порядкувати на кухні: закип’ятила воду, заварила чай із грибків, подумала і всипала туди ложку солі. Ще подумала і всипала ложку соди — мама так завжди робить коли треба полоскати горло. Правда, скільки й що саме кладе мати для полоскання — не знала, але маслом каші не зіпсуєш, це теж мамин рецепт!