— Ні, таки справді мавпочка, — задумливо повторила Женя.
— Ав! — крутнувся чоловічок і ляснув долонею Женю по губах. — Хама ти авпа!
— Що?! — аж поперхнулася Женя. Її не так здивувала людська мова звіряти, — бо в казках, у мультфільмах, скажімо, всі звірі говорять. Її здивувало те, що це створіння зненацька ляснуло її по губах.
— Хама ти авпа! — ще раз смикнувся чоловічок. — Хіба ти не хачиш, я хортик, і хо… хорло.
— Який хортик? Яке хорло?
— Хорло болить. Анхіна, — зашепелявив чоловічок. Потім поухкав, покашляв і насилу вимовив: — Бач, прохтудився хеть. Хортик я. Хого ти вихтріщила хочі?
А було чого витріщатися! Мале волохате звіря, яке Женя знайшла у підвалі, раптом заговорило, каже, що воно хортик та ще й лається.
— А нумо гайда на світло, — рішуче мовила Женя. — Там роздивимося, що ти за хортик.
Вона повернула до виходу, аж тут загупотіло згори, прошелестіло на сходах і разом із вітром влетів у підвал Вадька Кадуха. Присів, по-воротарському розставив руки (а на обличчі тигрячий вираз) і вереснув:
— Га-а-а, от вона де! Цибулька! В’яжіть її!
З криком вбігла ватага, Женю схопили й поцупили, як мурашки стеблину, а вона заборсалась, сердито замолотила ногами:
— Пустіть! Пустіть, кажу! Я більше не граюся. Чуєте!
Хлопці знали, що Цибулько дивачка, що вона стає "ненормальна", коли їхня команда "розстрілює" котів або клишоногу Джульку. Тоді вона пищить, затуляється руками, лізе під дула і репетує на весь двір: "Не тре! Не смійте! Оддайте сюди!"
І зараз вона злісно пручалась, і молотила ногами пошарпане воїнство.
— Та ну її! — крикнув своїм Кадуха. — Пустіть її, компанєро! Сказано — баба!
ГАЛИНА СТЕПАНІВНА. ДОРОГА ДОДОМУ
Столик Жениної мами стояв під стіною. В друкарському бюро — а воно займало чималу квадратну кімнату — стіни були оббиті повстю, а зверху обтягнуті ситцем. Це робилося для того, щоб хоч трохи приглушити звуки. Та все одно, коли вісім друкарок одночасно починали строчити на своїх "Оптимах", у кімнаті стояв нестерпний сухий тріск. Раз у раз відчинялися двері, в друкарське бюро вбігали задихані журналісти і з порога кидали:
— Галю, мені терміново! Прошу!
Галина Степанівна сиділа на терміновій роботі. А оскільки на радіо всі поспішали, всі запізнювались, бігли на запис, то у неї збиралося найбільше рукописів. Правда, ні для кого не було секретом, чому журналісти товпились до крайньої машинки: цю маленьку, худорляву жіночку просто любили на радіо. Любили за терпеливість, за працьовитість, за м’яку лагідну вдачу. В редакціях знали: Цибулько візьме найбрудніший рукопис (без бурчання, без нервувань) і передрукує на коли вам треба.
Женя не раз дивувалася: мама могла розмовляти з ким-небудь, могла дивитись у вікно або сидіти, стомлено заплющивши очі, і в той же час швидко-швидко друкувати. Вона так добре знала клавіатуру, що працювала наосліп. Здавалося, мамині думки десь витають далеко, а пальці самі працюють, пересувають каретку, знаходять потрібну літеру й ніколи не зроблять пропуску, не виб’ють "чужого" знака. До того ж Галина Степанівна, що у свій час на "чотири" й на "п’ять" закінчила школу, мала непогані знання з мови, любила читати (і найбільше про війну, про дітей, про щось героїчне), тож вона не тільки сама друкувала грамотно, а частенько підправляла й журналістів, котрі від поспіху чи неуважності десь та допускали помилки.
— Галочко, прошу, негайно зробіть! Горю! — вбігає засапаний репортер з "Останніх вістей" і кидає їй на стіл клапті паперу, покреслені, вздовж і впоперек густо розмальовані карлючками.
Галина Степанівна нікому не може відмовити; часто друкує і в обідню перерву, часто залишається і після роботи. І прив’язує її до машинки ота симпатія, ота любов, з якою вимовляється на радіо її ім’я: Галочка. "Біжи до Галочки, вона швидко зробить". "Комп’ютер? Не знаю. Спитай у Галочки, вона скаже, як це писати". "Наша Галочка, у нашої Галочки…" Що треба людині, та ще жінці, в нагороду за її нелегкий щоденний труд!
У Галини Степанівни терпне спина за машинкою, але вона знаходить сили підвести голову, злегка всміхнутися й кожному сказати: "Візьміть, будь ласка. Робота готова"… І тільки тоді, коли останньою в друкарському бюро підводиться з-за столу й іде покульгуючи до дверей, тільки тоді відчуває: стомилась. Тут же, перед дверима, поправляє зачіску, підводить помадою губи й виходить на вулицю.
Трохи шумить у голові. Бо цілий день не відривалась від столика. Але інакше працювати Галина Степанівна не може — така в неї вдача.
В цей вечірній час на Хрещатику двома потоками сунуть пішоходи; люди спішать з роботи, усі заклопотані й зосереджені. Човгають підошви, шелестять плащі-болоньї, гуде притишений говір. Вулиця заповнена машинами, де-не-де спалахують вогні в будинках. Галина Степанівна вливається в той потік, що пливе до площі Калініна. І яка б вона не була стомлена, не забуває повернути у підземний перехід, де завжди одні й ті ж тітки продають квіти. Вона забігає сюди й купує собі хоч маленький пучечок гвоздик чи нарцисів. А от зараз подивилася й вибрала п’ять свіжих розкішних хризантем.
Задоволена покупкою, відійшла вбік і притулила до щік квіти. Білі вологі хризантеми, здалося їй, пахли гіркуватою осінньою свіжістю, пізнім холодком. Якби не така в’ялість, Галина Степанівна обов’язково всміхнулася б і сказала: "Які вони гарні! І пахнуть добре!" Але зараз не було сил радіти. На обличчі лежала печать втоми. Та Галина Степанівна була ще молода, вона пройшла півкварталу, кілька разів глибоко вдихнула (по-йогівськи, як радить Женя), і очі у неї ожили, повеселішали, а на щоках став поволі пробиватися інший колір — теплоти, здоров’я, жіночої привабливості.
З пучком квітів подалась вона до тролейбусної зупинки. На площі Калініна, як завжди у цей час, народу товпилось багато, і нахабніші — особливо бородаті молодики, схожі на біблейних пророків, — лізли в тролейбуси, сопучи й розштовхуючи інших. Галина Степанівна терпеливо вистоювала в черзі: оці десять-п’ятнадцять хвилин, поки вона чекає "вісімнадцятку", ото фактично і все, що випадає їй побути ввечері на свіжому повітрі.
Підкотив вісімнадцятий номер. Черга майже внесла щупленьку Галину Степанівну в тролейбус. Завжди побоюючись штовханини, вона проскочила в куток, на заднє сидіння. Людей набилося повно, але ще протискувались, висіли у дверях. Тролейбус рушив, пасажирів хитнуло назад, і якась мужикувата тітка сіла мало не на руки Галині Степанівні. "Та хай. Якось доїду", — подумала Цибулько, аби тільки не встрявати у суперечку.