Жебрак на мосту О'Коннела

Сторінка 4 з 5

Рей Бредбері

Жебраки Дубліна — хто потурбується зацікавитись ними, пізнати їх, зрозуміти? І все ж таки краєчком ока я помічав їх, а якийсь куточок мозку фіксував те, про що ми рідко замислюємося свідомо.

Отож я цікавився й водночас не цікавився жебраками. Я втікав від них і навпаки — шукав з ними зустрічі. Я мав слух — але не хотів слухати, мав розум — але не хотів розуміти.

"Нас лишилося так мало!.."

Одного дня я був певен, що схожий на кам'яну ринву чоловік, який приймає що; енний душ на мосту О'Коннела, виводячи ірландські наспіви,— не сліпий. Наступного — його голова здавалася мені згустком темряви.

Якось пополудні я нееподівано для себе виявив, що стою біля крамниці поблизу мосту О'Коннела і розглядаю виставлені на вітрині добротні, цупкі кашкети. Мені не потрібен був новий кашкет. Мені на все життя вистачило б тих, що лежали в моїй валізі, однак я вирішив викласти гроші за гарний теплий коричневий кашкет, що його в якомусь запамороченні крутив і крутив у руках.

— Сер,— мовив продавець.— Це сьомий розмір. Мені здається, на вашу голову треба сім з половиною.

— Цей мені підійде. Цей мені підійде.

І я запхав кашкет у кишеню.

— Дайте я запакую вам, сер...

— Ні!

І я поквапно вийшов на вулицю. Щоки мої палали, я раптом відчув підозру до власних намірів.

Ось і міст під лагідним дощем. Треба лише підійти...

Чоловіка, що так гарно співав, на мосту не було.

На його місці стояли двоє старих — чоловік та жінка,— і крутили величезну катеринку, що рипіла й торохтіла, наче млинок для кави, в який насипали скла з камінням, і не виводила ніякої мелодії, а видавала тільки скрегіт перетравлюваного залізяччя.

Я став чекати, поки музика,— якщо то була музика,— скінчиться. Катеринка верещала, торохтіла й грюкала, а я все м'яв нового твідового кашкета у спітнілій долоні.

"Будь ти проклятий,— здавалося казали старі, оскаженілі від свого безглуздого заняття. Обличчя в них були мертвотно бліді, очі палахкотіли.— Давай нам гроші! Слухай, але музики від нас ти не почуєш! Сам собі вигадуй яку хочеш музику",— говорили їхні безмовні уста.

А я стояв на тому місці, де завжди стояв той жебрак з непокритою головою і думав: "Чому вони не заплатять п'ятдесяту частину грошей, які добувають щомісяця, і не настроять свій інструмент? Якби я отак крутив корбу, я хотів би чути музику, бодай для самого себе!.. Якби ти крутив,— відповів я сам собі.— Але ж ти не крутиш. Мабуть, їм просто гидко жебрачити — хто їм це закине? — й тому вони не бажають винагороджувати музикою тих, хто дає їм подачку".

Як це не схоже на мого безкашкетного друга!

Друга?!

Я закліпав з подиву, а тоді ступив крок уперед.

— Прошу пробачення. Тут стояв чоловік з концертино...

Жінка перестала крутити катеринку й глянула на мене.

— Чого?

— Чоловік без кашкета під дощем.

— А, той! — пробурчала жінка.

— Сьогодні його нема?

— А ви що, його бачите? — закричала вона.

І знов почала крутити свою диявольську машину.

Я опустив у бляшанку пенні.

Вона вирячилась на мене, наче я туди плюнув.

Я опустив ще пенні. Вона зупинилась.

— Ви знаєте, де він? — запитав я.

— Хворий. У ліжку. Бісова холоднеча! Ми чули, як він пішов, кашляючи.

— Ви знаєте, де він живе?

— Ні.

— А як його звати?

— Отакої, хто ж це знає!

Я стояв, відчуваючи цілковиту безпорадність, думаючи про самотню людину десь там, у місті. Тупо подивився на новий кашкет.

Двоє старих збентежено дивились на мене.

Я опустив у бляшанку останній шилінг.

— З ним буде все гаразд,— мовив не до них, а до когось іншого, мабуть, до самого себе.

Жінка налягла на корбу. У потворному череві знову заскреготіло залізо й бите скло.

— Мелодія,— приголомшено вигукнув я.— Що це за мелодія?

— Ви глухий! — гарикнула жінка.— Це наш національний гімн! Може, ви скинете свого кашкета?

Я показав їй новий кашкет, якого тримав у руці.

Вона звела на мене очі.

— Я кажу про ваш кашкет, чоловіче, про в а ш кашкет!

— О! — І, почервонівши, я зірвав з голови свого старого кашкета.

Тепер у мене було по кашкету в кожній руці.

Жінка крутила корбу. Грала "музика". Дощ періщив мене по бровах, повіках, по губах.

На протилежному кінці мосту я зупинився, щоб прийняти нелегке, болісне рішення: котрого кашкета надіти на мокру голову?

Протягом наступного тижня я часто проходив мостом, але щоразу там стояли тільки двоє старих зі своєю пекельною машиною або ж не було нікого.

В останній день нашого перебування в Дубліні дружина хотіла покласти новий твідовий кашкет у валізу, разом з іншими речами.

— Дякую, не треба.— І я забрав у неї кашкета.— Нехай він поки що полежить на полиці. Отут.

Того вечора управитель готелю зайшов до нашої кімнати з пляшкою вина попрощатися. Розмова вийшла довга й приємна, непомітно минав час, полум'я в каміні стрибало, наче оранжевий лев, великий і спритний, а потім на якусь мить у кімнаті запала мовчанка,— мабуть, тому, що несподівано ми відчули, як за вікнами величезними пухнастими сніжинками лягає на землю тиша.

Управитель, із склянкою в руці, споглядав те безкрає мереживо, тоді раптом подивився вниз, на бруківку, і промовив пошепки:

— Нас лишилося так мало.

Я поглянув на дружину, вона — на мене.

Управитель помітив це.

— То ви його знаєте? Він вам це говорив?

— Так. Але що ці слова означають?

Управитель подивився на примарні постаті внизу, на вулиці, і відсьорбнув зі склянки.

— Спершу я думав, що він брав участь у заворушеннях, і тепер їх залишилося мало з ІРА[1]. Але ні. Чи, може, він має на увазі, що світ став багатший, і жебрацький люд вимирає. Гадаю, знову не те. Мабуть, він хоче сказати, що залишилося не так багато людей, які бачать те, на що дивляться, які розуміють, що в світі одні мають просити, а інші — подавати. Всі заклопотані, всі кудись біжать, поспішають, немає коли пізнавати одне одного. Та, мабуть, усе це сентиментальні дурниці.

Він напівобернувся від вікна.

— Отже, ви чули: "Нас лишилося так мало"?

Ми з дружиною кивнули.

— А жінку з немовлям ви знаєте?

— Знаємо,— відповів я.

— А жінку, чия сестра помирає від раку?

— Знаємо,— відповіла дружина.

— А чоловіка, якому потрібні гроші на квиток до Корка?

— Белфаста,— сказав я.

— Голуея,— уточнила дружина.