Жебраки Дубліна — хто потурбується зацікавитись ними, пізнати їх, зрозуміти? І все ж таки краєчком ока я помічав їх, а якийсь куточок мозку фіксував те, про що ми рідко замислюємося свідомо.
Отож я цікавився й водночас не цікавився жебраками. Я втікав від них і навпаки — шукав з ними зустрічі. Я мав слух — але не хотів слухати, мав розум — але не хотів розуміти.
"Нас лишилося так мало!.."
Одного дня я був певен, що схожий на кам'яну ринву чоловік, який приймає що; енний душ на мосту О'Коннела, виводячи ірландські наспіви,— не сліпий. Наступного — його голова здавалася мені згустком темряви.
Якось пополудні я нееподівано для себе виявив, що стою біля крамниці поблизу мосту О'Коннела і розглядаю виставлені на вітрині добротні, цупкі кашкети. Мені не потрібен був новий кашкет. Мені на все життя вистачило б тих, що лежали в моїй валізі, однак я вирішив викласти гроші за гарний теплий коричневий кашкет, що його в якомусь запамороченні крутив і крутив у руках.
— Сер,— мовив продавець.— Це сьомий розмір. Мені здається, на вашу голову треба сім з половиною.
— Цей мені підійде. Цей мені підійде.
І я запхав кашкет у кишеню.
— Дайте я запакую вам, сер...
— Ні!
І я поквапно вийшов на вулицю. Щоки мої палали, я раптом відчув підозру до власних намірів.
Ось і міст під лагідним дощем. Треба лише підійти...
Чоловіка, що так гарно співав, на мосту не було.
На його місці стояли двоє старих — чоловік та жінка,— і крутили величезну катеринку, що рипіла й торохтіла, наче млинок для кави, в який насипали скла з камінням, і не виводила ніякої мелодії, а видавала тільки скрегіт перетравлюваного залізяччя.
Я став чекати, поки музика,— якщо то була музика,— скінчиться. Катеринка верещала, торохтіла й грюкала, а я все м'яв нового твідового кашкета у спітнілій долоні.
"Будь ти проклятий,— здавалося казали старі, оскаженілі від свого безглуздого заняття. Обличчя в них були мертвотно бліді, очі палахкотіли.— Давай нам гроші! Слухай, але музики від нас ти не почуєш! Сам собі вигадуй яку хочеш музику",— говорили їхні безмовні уста.
А я стояв на тому місці, де завжди стояв той жебрак з непокритою головою і думав: "Чому вони не заплатять п'ятдесяту частину грошей, які добувають щомісяця, і не настроять свій інструмент? Якби я отак крутив корбу, я хотів би чути музику, бодай для самого себе!.. Якби ти крутив,— відповів я сам собі.— Але ж ти не крутиш. Мабуть, їм просто гидко жебрачити — хто їм це закине? — й тому вони не бажають винагороджувати музикою тих, хто дає їм подачку".
Як це не схоже на мого безкашкетного друга!
Друга?!
Я закліпав з подиву, а тоді ступив крок уперед.
— Прошу пробачення. Тут стояв чоловік з концертино...
Жінка перестала крутити катеринку й глянула на мене.
— Чого?
— Чоловік без кашкета під дощем.
— А, той! — пробурчала жінка.
— Сьогодні його нема?
— А ви що, його бачите? — закричала вона.
І знов почала крутити свою диявольську машину.
Я опустив у бляшанку пенні.
Вона вирячилась на мене, наче я туди плюнув.
Я опустив ще пенні. Вона зупинилась.
— Ви знаєте, де він? — запитав я.
— Хворий. У ліжку. Бісова холоднеча! Ми чули, як він пішов, кашляючи.
— Ви знаєте, де він живе?
— Ні.
— А як його звати?
— Отакої, хто ж це знає!
Я стояв, відчуваючи цілковиту безпорадність, думаючи про самотню людину десь там, у місті. Тупо подивився на новий кашкет.
Двоє старих збентежено дивились на мене.
Я опустив у бляшанку останній шилінг.
— З ним буде все гаразд,— мовив не до них, а до когось іншого, мабуть, до самого себе.
Жінка налягла на корбу. У потворному череві знову заскреготіло залізо й бите скло.
— Мелодія,— приголомшено вигукнув я.— Що це за мелодія?
— Ви глухий! — гарикнула жінка.— Це наш національний гімн! Може, ви скинете свого кашкета?
Я показав їй новий кашкет, якого тримав у руці.
Вона звела на мене очі.
— Я кажу про ваш кашкет, чоловіче, про в а ш кашкет!
— О! — І, почервонівши, я зірвав з голови свого старого кашкета.
Тепер у мене було по кашкету в кожній руці.
Жінка крутила корбу. Грала "музика". Дощ періщив мене по бровах, повіках, по губах.
На протилежному кінці мосту я зупинився, щоб прийняти нелегке, болісне рішення: котрого кашкета надіти на мокру голову?
Протягом наступного тижня я часто проходив мостом, але щоразу там стояли тільки двоє старих зі своєю пекельною машиною або ж не було нікого.
В останній день нашого перебування в Дубліні дружина хотіла покласти новий твідовий кашкет у валізу, разом з іншими речами.
— Дякую, не треба.— І я забрав у неї кашкета.— Нехай він поки що полежить на полиці. Отут.
Того вечора управитель готелю зайшов до нашої кімнати з пляшкою вина попрощатися. Розмова вийшла довга й приємна, непомітно минав час, полум'я в каміні стрибало, наче оранжевий лев, великий і спритний, а потім на якусь мить у кімнаті запала мовчанка,— мабуть, тому, що несподівано ми відчули, як за вікнами величезними пухнастими сніжинками лягає на землю тиша.
Управитель, із склянкою в руці, споглядав те безкрає мереживо, тоді раптом подивився вниз, на бруківку, і промовив пошепки:
— Нас лишилося так мало.
Я поглянув на дружину, вона — на мене.
Управитель помітив це.
— То ви його знаєте? Він вам це говорив?
— Так. Але що ці слова означають?
Управитель подивився на примарні постаті внизу, на вулиці, і відсьорбнув зі склянки.
— Спершу я думав, що він брав участь у заворушеннях, і тепер їх залишилося мало з ІРА[1]. Але ні. Чи, може, він має на увазі, що світ став багатший, і жебрацький люд вимирає. Гадаю, знову не те. Мабуть, він хоче сказати, що залишилося не так багато людей, які бачать те, на що дивляться, які розуміють, що в світі одні мають просити, а інші — подавати. Всі заклопотані, всі кудись біжать, поспішають, немає коли пізнавати одне одного. Та, мабуть, усе це сентиментальні дурниці.
Він напівобернувся від вікна.
— Отже, ви чули: "Нас лишилося так мало"?
Ми з дружиною кивнули.
— А жінку з немовлям ви знаєте?
— Знаємо,— відповів я.
— А жінку, чия сестра помирає від раку?
— Знаємо,— відповіла дружина.
— А чоловіка, якому потрібні гроші на квиток до Корка?
— Белфаста,— сказав я.
— Голуея,— уточнила дружина.