Маючи перед собою такий приклад, навіть найнеохайніші жебраки Дубліна мили руки, розгладжували свої перекривлені від болю обличчя, позичали банджо або купували скрипки й поводилися дуже статечно. Вони навіть збиралися для чотириголосного співу. Чи ж могли вони мовчати, коли півсвіту співало, а друга половина, заколисана співом, радо роздавала гроші?
Отже, на Різдво жебраки ніби працювали. Принаймні раз на рік вони були зайняті хоч якоюсь роботою.
Але різдво минало, дітлахи в одежинках гірчичного кольору поверталися до своїх курників, а міські жебраки — до своїх гультяйських звичок. Усі, крім жебраків на мосту О'Коннела, які протягом цілого року намагались якось віддячити за подану милостиню.
— У них своя гідність,— сказав я, ведучи дружину під руку.— Один бренькає на гітарі, другий — грає на скрипці. А на самій середині мосту стоїть третій.
— Той, котрого ми шукаємо?
— Той самий. Він грає на концертино. Ходімо, роздивимося його ближче. Гадаю, він не образиться.
— Що значить "не образиться"? Хіба він не сліпий?
Ці слова чомусь вразили мене, наче дружина сказала щось непристойне.
Лагідний дощик м'яко падав на гранітний Дублін, на гранітну набережну, на сіру річку.
— В тому-то й справа,— нарешті промовив я,— що я не знаю.
І ми обоє разом подивились на чоловіка, що стояв якраз посеред мосту О'Коннела.
Він був невисокий, схожий на клишоногу статую, вкрадену з якогось провінційного парку, в не раз випраній дощем одежі, з посірілим від задимленого повітря волоссям, з неголеними, наче вкритими кіптявою, щоками, зі жмутиками волосся, що безглуздо стриміли з чашкоподібних вух, з рум'янцем людини, якій доводиться часто стояти на холоді і яка забагато п'є в шинку, щоб витримати на холоді якомога довше, його очі ховалися за темними окулярами. Вже кілька тижнів мене непокоїло, чи стежить він потай за мною поглядом, проклинаючи мою винувату поквапливість, а чи тільки слухом уловлює, як поруч прослизає чиясь стурбована совість. Мене мучив постійний страх, що якось, проходячи, я несвідомо стягну окуляри з його носа. Але ще дужче боявся я побачити за ними провалини, в які з гуркотом полетять усі мої сумніви. Краще не знати, чи ховаються за димчастими скельцями яструбині очі, чи зяє безодня космосу.
Але була ще одна причина, через яку я не міг забути цього чоловіка.
У дощ, у вітер, у снігопад цілих два місяці я бачив його на тому самому місці і завжди з непокритою головою.
Це була єдина людина з усіх, кого я бачив у Дубліні, що могла годинами стояти під зливою або мжичкою, коли дощ періщив по вухах, розводив пасмами по голові волосся, заливав брови і через схожі на чорних жуків скельця окулярів перлинами крапель перекочувався на ніс.
Вода збігала по його зморшкуватих щоках, стікала навколо рота і струменіла з підборіддя, наче потік з камінної ринви, заливаючи грубий шарф та пальто паровозного кольору.
— Чому він не надіне капелюха? — несподівано промовив я.
— Може, в нього нема капелюха,— сказала дружина.
— Такого не може бути,— відповів я.
— Говори тихше.
— Такого не може бути,— повторив я спокійніше.
— Може, в нього нема грошей на капелюх.
— Таких убогих немає навіть у Дубліні. Кожен має бодай кашкета!
— А може, йому доводиться оплачувати рахунки, може, хто-небудь у нього хворий.
— Але ж він тижнями, місяцями стоїть під дощем і навіть не поворухнеться, голови не поверне. Це поза моїм розумінням,— похитав головою я.— Мені не іще з голови думка про якусь хитрість. А що ж іще? Як і в усіх інших, у нього свій спосіб пробуджувати в людей жалість, навіювати іншим таке саме відчуття холоду й туги, як і в нього самого, щоб йому більше подавали.
— Я певна, ти вже жалкуєш, що це сказав.
— Жалкую. Жалкую.— Вода стікала у мене з носа навіть під кашкетом.— Святий боже, де ж розгадка?
— Чому не спитаєш у нього?
— Ні.— Цього я боявся ще більше.
І тут сталося те, що вразило мене не менше, ніж непокрита голова під холодним дощем.
Якусь мить, поки ми розмовляли віддалік, він мовчав. Аж ось, наче негода раптом пробудила його до життя, він рвучко здавив міхи свого концертино. З тих астматичних звуків, які вилетіли з цієї зміїної коробки, важко було передбачити, що станеться далі.
Жебрак розтулив рота і заспівав. Приємний, чистий баритон рівно й упевнено зазвучав над мостом О'Коннела, бездоганний і без найменшого фальшу. Співак розтуляв рота, і, здавалося, в його тілі водночас відчинялися потаємні двері, крізь які він випускав на волю свою душу.
— О, як чудово! — сказала моя дружина.
— А й справді, чудово,— погодився я.
Ми прослухали сповнену веселої іронії пісню "Прегарне місто Дублін", де дощів випадає на зиму по дванадцять дюймів на місяць, потім пісню про осяйну, як біле вино, Кетлін Меворнін, та інші пісні про стомлених хлопців, красунь, озера, гори, давні подвиги, нинішні нещастя, і все навколо наче ожило й помолоділо під ласкавим, скоріше весняним, а не зимовим дощем. Якщо співак узагалі дихав, то. мабуть, крізь вуха — так рівно виводив він кожний рядок, так упевнено вимовляв одне дзвінке слово за іншим.
— Та він міг би виступати на сцені! — сказала моя дружина.
— Може, колись і виступав.
— О, він заслуговує на краще.
— Я часто думав про те саме.
Дружина почала нишпорити в сумочці.
Я перевів погляд з неї на чоловіка, що співав, стоячи на мосту. Дощ падав на його непокриту голову, струменів по ніби покритому лаком волоссі, тремтів на мочках вух. Дружина розкрила гаманця.
І тут — о ганьба! — сталося неймовірне. Перш ніж дружина встигла ступити крок до нього, я схопив її за лікоть і потяг на протилежний край мосту. Якусь мить вона опиралася, дивлячись мені в очі, потім скорилася.
Коли ми віддалялися по набережній Ліффі, він заспівав нову пісню, яку ми часто чули в Ірландії. Оглянувшись, я побачив, що він стоїть з гордо піднесеною головою, в залитих водою чорних окулярах і почув його дзвінкий, чистий голос:
Я буду раденька, як помреш скоренько,
діду мій старий,
Я буду раденька, як помреш скоренько,
діду мій старий...
Помреш, діду милий,
Заквітчаю могилу,
І мене полюбить хлопець молодий.
Лише згодом, оглядаючись назад, я зрозумів, що поки був заклопотаний безліччю різних справ, поки працював у промоклому наскрізь від дощу готелі над статтею про Ірландію, поки ходив з дружиною обідати, відвідував музеї — весь цей час я підсвідомо тримав у полі зору вулицю й тих, хто не потрібний нікому, тих, що тільки стоять і чекають.