— Ну, що? — спитав Голуб'ятніков...
— Єсть, ваше високоблагородіє!.. — таємниче і злорадісно відповів унтер.
— Що там таке ви знайшли?..
— Ось, ваше високоблагородіє!
І унтер простягнув Голуб'ятнікову кілька трохи зім'ятих брошур. Голуб'ятніков узяв брошури і неохоче став їх перегортати. У нього був такий вигляд, наче він їх трохи боїться, наче він сам боїться тих вчинків, що їх він зараз мусить зробити. Він перегортав брошури, наче то були важкі аркуші з цини. Він зараз якось мусить поставитись до цього випадку, якось на нього реагувати, і це викликало в ньому неприємне почуття, що його, мабуть, відчував кожний французький король, підписуючи смертний вирок.
— Чиє це?..
І в цьому запитанні було стільки байдужости, наче нею він хтів затамувати ввесь той поєдинок сумнівів, що дратував його.
— Стефана Бойка із 134-ої! — відповів унтер і чомусь запитливо поглянув на Голуб'ятнікова.
Голуб'ятніков подивився в бік. Він наче ввесь час сподівався почути таку відповідь, і тепер подумав, що він справді боявся почути її. Почуття помсти, що він так довго плекав його, десь зникло в ньому. І як він не шукав його, щоб спертись на нього, щоб викликати цим роздратування, яке б допомогло йому зробити відповідний крок, але крім простої службової потреби реаґувати на це, крім службового обов'язку він нічого в собі не знайшов. Це засмутило його.
Він же сам давав розпорядження зробити трус, він же сам сперся на послуги цього унтера, і тепер Голуб'ятнікову було якось ніяково. Він відчував, що своєю політикою, своїми ділами засуджує сам себе на найвищу кару: бути завжди в компанії унтерів. В обличчі унтера він уперше побачив обличчя своїх прагнень і свого життя. Голуб'ятніков раптом відчув, що він людина, яку засудили на все життя разом з йолопами і дефективними. Але цей несподіваний проблиск думки знову потьмарився від слів унтера:
— Ваше високоблагородіє, накажете заарештувати?..
Голуб'ятніков кинув на стіл брошури і поглянув на унтера.
— Геть! — закричав він на унтера верескливим, надламаним голосом.
Унтер похитнувся, як під ударом батога, повернувся й вискочив з кімнати.
Голуб'ятніков важко сів на стілець, що затріщав під ним. Лівою рукою він схопив склянку, що стояла на столі, а правою дістав з-під ліжка пляшку вина. Розплескуючи вино, він випив одним духом цілу склянку і полегшено зідхнув.
— Ідіотські думки! — вголос промовив він і знову налив вина.
Бойко стояв на чатах коло возів з амуніцією. Денна спека втомила його і він радів, коли відчував холодок вітру, що його приносив близький вечір. Одноманітність ходіння коло возів з рушницею в руках поволі набридала, і втома робила голову порожньою, відганяючи всі думки, що на протязі цілого дня роїлися в голові. Він ходив уже останні хвилини свого чатування і все поглядав у той бік, звідки мусила прийти зміна. Єдина думка відпочити після цього безглуздого ходіння ворушилась йому в голові. Було приємно подумати, що зараз прийдуть солдати, змінять його і він зможе десь у холодку поїсти й викурити папіросу.
Незабаром прийшла й довгочекана зміна, що її ніби притягли настирливі бажання Бойка. Перекинувшись кількома словами, він одніс до караулки рушницю і пішов, посвистуючи, до будинку, де розташувався його відділ.
Увесь відділ цілий день був у нарядах і Бойко застав у приміщенні лише Тороку, що порпався коло своїх речей. У Тороки був чомусь стурбований вигляд, і він сопів, як медвідь у своєму барлозі.
— Знову щось трапилося? — безтурботно запитав Бойко, вже звиклий до всяких несподіванок.
— Хтось поперекидав усі речі! — незадоволено пробурмотів Торока. — Це, мабуть, до тебе!..
Бойко трохи зблід і пішов у куток до своїх речей. Його речі теж були перериті. Його брошур, що були заховані на самому споді ранця, не було.
— Так! — промовив Бойко й підвівся, витираючи піт з чола.
Торока запитливо дивився на нього з свого кутка.
— Тепер каюк! — відповів на його погляд Бойко. — Накрили!.. Хто б міг подумати, що вони в такий час стануть трусити солдатські речі?..
Торока вилаявся і ще дужче засопів. Бойко, не знаючи, що йому робити, пройшовся по цій тимчасовій касарні, що нагадувала стайню. Речі інших солдат теж були поперекидані.
— Шукали добре! — сказав Торока, щоб хоч чимнебудь реаґувати на хвилювання Бойка.
Біля входу до приміщення раптом залунала розмова солдатів. Бойко й Торока насторожились, гадаючи, що це посланці від Голуб'ятнікова, але до приміщення, весело розмовляючи, увійшли Сльозкін та Зеленко. Вони одразу змовкли, побачивши серйозні обличчя своїх товаришів.
— У нас перетрусили всі речі, — сказав Бойко, — у мене забрали брошури!...
— Треба тобі було тримати їх при собі! — накинувся на нього Зеленко. — От гади! Вони незабаром полізуть і в наші кишені. До всіх чортів це солдатське життя! — І він, не маючи змоги висловити все своє обурення, з силою ударив об підлогу своїм зім'ятим кашкетом.
— Кажуть, що в інших місцях уже майже всі хлопці повтікали хто куди, а тут стільки держиморд, що й пари з вуст не випусти! — заговорив Торока ображеним і безнадійним тоном. — А тут...
— Тут за це затягають! — закінчив за нього Сльозкін.
— Але що ж йому тепер робити? — запитав Торока, показуючи на Бойка.
— Тікай! — спалахнув завзятістю Зеленко. — Якнебудь виберешся з небезпечної смуги, а там далі така каша, що не спіймають. Тікай, Бойко!..
Ця думка про втечу спалахнула у Бойка, як пропасниця. Вона запалила його вогнем, від якого він затремтів.
— Тікай, зараз!.. Тікай, поки не пізно! Бери речі й тікай!.. — підтримав цю думку Торока.
-— Ех, як це все набридло! — відповів Бойко, знесилений раптовою реакцією.
— Дурень! — закричав на нього Зеленко. — Тобі ж буде каюк!..
І вони всі кинулися до речей Бойка, гарячково запихаючи їх у мішок.
— На! Бери шинелю, бери речі й тікай!
Бойко стояв приголомшений і розтерзаний своїми товаришами і почуттями, що не давали йому змоги зосередитись. З збитим на потилицю кашкетом, з накинутою на плечі шинелею і з сумкою в руках, він стояв, як безпорадна постать вигнанця, не знаючи, що робити з собою.
— Іди, іди, не будь бабою! — метушились навколо нього його товариші. — Іди, бо буде пізно!