Компанія батальйонерок весело йшла вулицями міста. Дівчата сміялись, коли схвильовані їхнім видом чоловіки частували їх заялозеними компліментами. Батальйонерки, що були зв'язані родинними вузлами з сальоном, оповідали смішні анекдоти й наспівували модні романси.
Так дійшли вони до двоповерхового будинку, що стояв у кутку площі. На порожній площі будинок здавався чорним, самотнім і закинутим. Жанна навіть здивувалась, коли вони всі спинились коло нього, і Франя-Чорнявка потягнула за ручку дзвоника
— Тут же ніхто не живе! — сказала Жанна.
— Зараз побачиш! — відповіла їй Франя-Чорнявка.
І справді, за кілька хвилин їм одчинив двері якийсь кремезний дядько, що йому б личило виступати десь у цирку, згинаючи рейки.
— Це ми, дядя Саша! — проверещала тоненьким голоском Поля Максимова.
— Проходь! Проходь! Бачу!.. — привітливо відповів тип.
Батальйонерки поодинці зайшли до темного коритару.
Темними проходами вони дійшли до дверей, що крізь них доходили звуки музики. Двері прочинилися й вони, засліплені електричним сяйвом, побачили на порозі гладку жінку, одягнуту в модне вбрання з стрічками, що уважно розглядала їх.
— Тьотя Соня! — скрикнула Франя. — Невже не признаєте своїх?..
І вона потягнула за руку гладку жінку до залі, силкуючись станцювати з нею якогось танця і весело сміючись.
— Заходьте, солдатики, заходьте! — запросила грубим чоловічим голосом тьотя Соня батальйонерок.
Привітавшись з усіма, вона пішла до інших кімнат, скликаючи своїх дівчат. Поволі з кімнат повиходили дівчатка різної масти в рожевих, біленьких, блакитних спідничках, з голими руками, та з величезними вирізами на грудях. Жанна, стримуючи подих, дивилась на них. Ось вони, ці героїні, що розважають чоловіків. Жанна була трохи розчарована, вона не уявляла собі, що вони такі прості та звичайні. В них мусило б бути щось коварне та куртизанське — на думку Жанни.
— Солдати! — розчаровано промовила одна з дівчат.
— Ха-ха-ха! — голосно розсміялись батальйонерки. — Олько, Женю, невже не пізнаєте?.. І ти, Наточко?..
Дівчата веселою групою оточили батальйонерок і з вигуками здивовання потягли їх у глиб залі.
Там у кутку, коло піяніна, що на ньому грала гладка і вже не молода дівчина, за столиком з пляшками сидів п'яний купчик і щось собі підспівував, силкуючись встати і дотягнутись до піяністки.
— Тьотя Соня сказала, що сьогодні всіх частує! — повідомила одна з дівчат.
Дівчата за допомогою батальйонерок зсунули кілька столиків і незабаром на них з'явилися смачні наїдки, вина й цукерки.
Батальйонерки взяли живу участь у гулянці, вони, як чоловіки, посадовили собі на руки дівчат у коротеньких спідничках і, весело розмовляючи, пили вино. Трохи сп'яніла Жанна сіла коло піяніна замість попередньої гладкої дівчини і батальйонерки, підхопивши своїх подружок, почали крутитися у вальсі по залі.
П'яний купчик, побачивши коло піяніна дівчину в солдатському костюмі, спочатку протер собі від здивування очі, а потім схвильований таким незвичайним явищем поліз до неї цілуватися. Жанна кинула грати й почала відбиватися від нього. Батальйонерки й дівчата здивовані, що гра увірвалась, побачили цю сценку і кинулися на допомогу Жанні.
Франя-Чорнявка перша підбігла до купчика і за комір відтягнула його від Жанни. Вона була розлютована. До її Жанни, до цієї чистої дівчини, що її вона обожувала, посмів причепитись цей купчик.
— Ах ти, мерзотнику!.. Падлюка!.. — і два гучні ляпаси пролунали в залі.
Батальйонерки сильними руками підхопили купчика й, нагородивши його стусанами, викинули до коритару. Останнє, мабуть, проробив відомий усім дядя Саша.
Франя обійняла Жанну і заспокоювала її.
— Жанно, моя дуся, він сильно тебе налякав?..
— Ні, нічого!.. Тільки він противний!..
Франя, заспокоюючи, пестила Жанну. В її серці мілітаризованої повії поволі спалахнула гаряча любов до цієї прекрасної дівчини з бронзовим кучерявим волоссям. Почуття собачої відданости прокидалось у всьому її єстві, коли Жанна посміхалась їй своєю осяяною посмішкою.
VIII. Поема про клаптик паперу
Жанна одержала від Стефана Бойка листа.
Сірий, забруднений клаптик паперу з кривими літерами від хемічного олівця, затаврований печатками пошт і пальцями листонош, героїчно пробившись крізь верстви простору, приніс лише кілька десятків слів. І ці слова він ніс з таким напруженням, наче ніс цінний скарб, дорожчий за перлину, дорожчий за діямант.
Жанна прочитала листа. Він приніс печальну звістку про смерть Муславського. Кілька сумних хвилин пережила Жанна, може навіть витерла пахтучою хусточкою несподівану сльозу, але незабаром, під дзюрчання днів, вона забула про цю подію, забула і про лист, залишивши його на столику в своїй кімнаті, яку проміняла на сіре повітря касарні.
Клаптик паперу лишився лежати на столі, як забутий герой. Цього героя зустріли з честю, але забули про нього за кілька хвилин. Він навіть не встиг розповісти про те, що знав.
Лист. Це звучить, як весняний грім, що несе з собою пахощі зливи, які змішуються з пахощами людськости і стуком листоноші в двері. Це звучить, як несподівана щирість, як радість, як пересторога.
Лист, — шматочок забрудненого паперу, папірус, пронизаний пахощами століть, черепок з дивовижним гієрогліфом, знак, — він викликає цікавість, захоплення, гордість. Слово лист звучить так само гордо, як слово людина. Лист — це ознака людськости, це пашпорт на звання людини.
Чотирикутній клаптику паперу, господарю часу, тобі вклоняються віки! Кур'єри, лицарі, листоноші — твої підданці. Морські пароплави, крилаті кораблі, експреси, аеропляни, — твоя всемогутність. Скільки тисяч рук торкається твого білосніжного одягу, який тягар простору лягає на твої груди!..
Разом з кострубатим гієрогліфом слова, ти приносиш з собою пахощі подій, обрії степів, гір та океанів. Мапа землі — твій шлях і дзюрчання часу — твій рух. Ти володієш почуттям людини сильніше за будь-яке мистецтво. Радість, сум, обурення і здивовання — це струни, натягнуті рядками літер на деку листа.
Лист Бойка лежить на столі, в кімнаті Жанни. Навіть цікава покоївка не чіпає його. Лист, створений під музику війни, лист, що чув удари гармат і постріли рушниць, що чув скрип військових возів, ритм пошт і рух поїздів, не встиг розказати Жанні все, що він бачив.