Вовка заклопотано смокче палець. Він і здивований, і розчарований. Щось, видно, батько недоказує.
— А чого ви, тату, про їжака згадали?
Батько загадково усміхається, складає губи трубочкою: "Тс-с-с!" І пальцем показує: ану відгорни лопушок. Не бійся, козаче, сміливіше!.. У Вовки витьохкує серце. Ні, йому геть не страшно, він весь у чеканні несподіваного дива.
Під лопухом — їжак.
Ось він уже у Вовчиному картузику, сірий колючий грибок, і тепер Вовка не всидить на лузі, побіжить у село до хлопців. Але перед тим серйозно вислуховує батькове напуття: "Почуєш, сину, про всяку чортівню — не вір, то брехеньки темних людей…"
А згадки переносять Вовку в гамірливу хату. Батько, бригадир колгоспний, повернувся з Москви, з виставки, у світлиці повно гостей. Вовка забився в куток на лежанці, гортає книгу з таємничою назвою "Географічний атлас". І досі йому в пам’ятку один малюнок: зелене кружальце — земля, жовте кружальце — місяць. Від землі до місяця стрілки, над ними літак, поїзд, людина. І було написано, за скільки днів чи місяців (Вовка, на жаль, забув) можна дістатися до неба.
Хтось із дорослих теж схиляється над книгою:
— Виходить, куме Андрію, полетимо на свіжину до бога?
— Полетимо, аякже! — підкручує батько вуса. — Тільки там, на зірках, такі ж люди, як ми. Степи орють, пшеницю сіють. А бога нам для страху попи вигадали…
Вовка не вірив у бога. Вовка вірив батькові. Тому він, почувши про хмару й крилатого Гавриїла, запитав чистосердечно:
— А ви не брешете, діду?
— Свят, свят, свят, дитино! — відсахнувся дідок. — Виплюнь поганющі слова й забудь, бо скарає господь.
Дідок розмотузив шинель, сухенькими пальцями витяг з-за пазухи клапоть паперу. Борідка в нього стовбурчилась, гострі очки бігали, то ніби підморгували настороженому Мишкові, то пекли жаринками Вовку, що враз покинув дідову полу і, наїжачившись, сидів на холодній землі.
— Ось воно!.. Божественне посланіє. — Бог писав, як примітив Вовка, рідким бузиновим чорнилом і химерними закарлючками. — Тут все сказано: кайтеся, люди… В покорі, в молитвах спокутуйте гріхи свої, бо диявол цькує темних, яко собак…
— Так вам, діду, з цією бумагою до німців треба, — гречно порадив Вовка. — Що вони тут натворили… Гірше собак.
— Бог всевидющ, всемогущ, і не нам, сліпим, його вчити…
— Чого ж він, всемогучий, пустив отих розбійників на нашу землю?
— Бог не дивиться, хто з якого роду-племені, бог карає за тяжкі провини.
— Добре, діду. Теперечки гляньте на Мишка. Чим же він завинив? Мати з голоду померла, осталось двійко сиріт — він та Сенько. Пішли, значить, у степ і на міну втрапили. Сенька одразу… на шмаття. А він, бачте, оглух…
— Хм… Глухий, кажеш?
— Глухий.
Дідок вчетверо склав потерте "божественне посланіє", запхнув його під розхристану сорочку. Взяв патерицю. Мерзлякуваті очі були вже не тут, а десь там, за Інгулом.
— Ви обидва глухі. А ще й язика одбере, щоб не хулили святого отця.
Вовка й справді не слухав діда, уперто вів своє:
— Візьміть, приміром, нашу бабусю й сестричку Галю. Німці в хаті зачинили і квача під стріху…
Дід стукнув патерицею:
— Що ти, шмаркач, зарядив: німці та німці! То слуги диявола, і кипіти їм у смолі огненній!
— А чого ж бог не одібрав їм руки, як село палили! Він що, за німців?
— Не вказуй господу, за душу свою печись, щоб сам не пікся у пеклі!
— А ми, діду, вже бачили пекло.
— Тьху на тебе! — не стерпів дід, встав, запнув шинельку. — Темна душа твоя, і на очах полуда. Не буде прощенія тобі ні на землі, ні на небі.
Дід сердито зачовгав постолами. Він поплівся до Інгулу не оглядаючись. І Вовці раптом примарилось: сидить новоявлений Гавриїл у їхній землянці, мати перебирає гнилі бурячки, тужливі думи свої перебирає, а цей спаситель тьмарить їй душу балачками про гадюк, вовків та всяку нечисть.
— Гей, діду! — кинув наздогінці Вовка. — Краще не йдіть у село. У нас головою фронтовик, снарядом контузило. Ви йому письмо, а він костуряку в зуби — йому що? Трахне раз — і ноги простягнете. (Вовка збрехав про голову — не було ще в селі ні колгоспу, ні правління).
— Бог заступиться!
Уїдливий дідуган не звертав із дороги.
Вовка підняв руку, націлився пальцем у заячу шапку. "Бах!" — гухкало серце. Та Гавриїл не падав, міряв патерицею дорогу до села.
— Він лаявся, га? — спитав Циганчук настрахано. — Серди-и-тий…
— Хліба просив, — буркнув нехотя Вовка (а що ти йому скажеш?), — знайшов у кого просити.
4
— Ма-а-а!.. Я за кураєм збігаю…
Олесь Яценко, Вовчин друзяка й одноліток, треться біля вутлого крільчатника, що нагадує хатину на курячих лапах. Коробка збита з трухлявеньких планочок. Замість покрівлі — шматки фанери, жерсті, черепиці. Олесеві чути, як вистукує ногою крільчиха. Мабуть, свою дітлашню втихомирює.
— Ма, я хутенько збігаю, — Олесь тоскно позирає в степ, що мріє за Інгулом. Білі купини на жовтому полі — то кози. Пістрявий клубок — то, очевидно, Вовка Троян.
— Аби з дому гайнути, — свариться Олесева мати. — З Вовкою давно не бачились?
Мати розвішує на вірьовці куфайки, штани, спідниці. Одежина руда від вологи, пахне цвіллю. У землянці майже по щиколотки вода, все мокне, гниє, пропадає. Тільки блисне сонце, мати з дочками виносить бебехи на вулицю, щоб просушити.
— Ну й не бачились, — копилить пухленькі губи Олесь і починає шморгати носом. — Та й протопити ж нічим.
— Ти з Вовкою, як голка з ниткою, — мати вже ладна відпустити хлопця. — Вас наче одним молоком згодували…
Для матері ніяких загадок: водиться її син із Троянівським, то й добре. Вовка з путньої сім’ї. А загадка була. Олеся Яценка дражнили в селі і Зайценком, і Куцохвостим, і Заячою Губою, і Трусь-трусь. Мабуть тому, що був той надто жалісливим і тонкосльозим. Видеруть хлопці сорочине гніздо, Олесь тихенько підбере жовторотих пташенят і — дьору! Дома й кутає, і годує своїх голопузих, а як пропаде котресь — на всю вулицю голосить. Поніс одного разу Яшка Деркач сліпих кошенят до Інгулу. Як реп’ях, причепився до нього Олесь. І вже так скиглив та канючив, що Яшка не втерпів — жбурнув під ноги котячий виводок… Хлопці, бувало, зчепляться за чуби — Олесь збоку стоїть і слізьми вмивається. А коли він плаче — по-заячому труситься нижня губа, товста і наче ниткою надвоє розділена. "Трусь-трусь-трусь!" — регочуть хлопці.