— Куди зібралися, діду?
— У світ. Відважився-таки. Синів провідаю. На Донбас подамся, а тоді на курську землю. Поклонюсь могилам.
— І я б з вами…
— Е, ні! — беззубим ротом усміхається Диня. — Тобі до живих. Тобі до науки. А мене карга покликала.
— Щасти вам, діду, в дорозі.
— Щасти й тобі, сину. Може, коли пісню складеш (а в тебе — Диня не збреше — душа співуча), то й про діда словечко встав… Бувай!
І розійшлись їхні стежки.
Одного повела степова дорога до тих, хто пішов із життя.
Другого — до тих, хто тільки починав його. Хто виходив на тривожні, розтовчені війною шляхи.
Прокидався омитий росами степ. Ранішнє сонце забрело по шию в Інгул і пило, цідило м’ятну, вистуджену за ніч воду.