Йшов степами чабаненко,
А за ним хлопчина…
Добра пісня виходить!
Лежить пастушок у траві. Сорочечка полотняна, штанці з парусини. П’яти, як натерті мідяки, блискотять на сонці. Воно, пломінке, вогнисте, визолює грубу одежину. На смуглому личку малого — таїна, зачудованість дивним світом. Притулить вухо до землі, — чуєш? — то вона для тебе нашіптує ніким ще не знаних пісень. Порине очима в небо, — глянь! — то воно для тебе розгортає ніким не бачені акварелі.
Слухай, дивись, хлопче! Зернину до зернини відкладай у пам’ять свою, малий Тарасе!
Лесь — то Вовчин поштовий голуб. Тільки сонце в зеніт — вже тріпотить, біліє між кущами його льняний чубчик, виляскують підошви по втоптаній стежці. Несе якусь новину!
— Ой що було! — кидає з підходу Зайценко; мабуть, десь набрався веселих побрехеньок, вони хлюпотять із нього, як вода з повного відра. В Лесиних губах — сверблячка, нетерпіння, слова аж танцюють на кінчику язика.
— Ну кажи, кажи, — перехоплює Вовка.
Хлопці падають животами на теплу черінь землі (хай вигріваються запалі пузця), і Лесь вистрочує:
— Ой що було, щоб ти знав! Ой хрестила його…
— Та не ойкай, до ладу кажи!
— Не перебивай, бо зіб’юсь… Ой було!.. Коси розпатлані, спідниця задерлась, в руках — качалка, він як устелить, а вона за ним…
— Хто вона? За ким?
— Деркачиха за Яшкою!.. Репетує: "Я тебе оженю! Я тебе оженю, молокососе нещасний! До наморочу круг хати ганятиму!" Та між плечі його — качалкою! Та ще раз! Яшка на город — і вона за ним. Яшка до кузні — і вона женеться. Очі під лоба і давай: "Я тій дівулі патли повириваю! Я покажу, як голови крутить мокроштанцям!" Кричить, як не лопне, і пре до вас, щоб Ольгу…
— Ну?! Прямо до нас?
— Не перебивай!.. Яшка схопив її: "Не сраміться, мамо!" — в оберемок згріб, несе, аж сорочка тріщить, верта до землянки своєї, а вона пручається та качалкою, та качалкою жениха.
— А він що?
— А він: бийте не бийте, все одно женюсь. Вона лупцює, а йому хоч би що — зуби скалить. Їй-право!
Вовка довго жує стеблинку, прислухається, як збуджено сопе Олесь; Вовка дума про своє: "Яшка такий… Раз йому стукнуло в голову — забере у нас Ольгу. Упертий чортяка, як той буйвол. Хоч бий, хоч плач, од нього вже не відкараскаєшся. Смола…"
— Лесю, — питає Вовка. — А ти… женився б?
— Ні!.. Що ти? Батько реміняки всипе.
— А мене мати не била б.
Вовка п’ятірнею накокошив густий циганський чубок, збив його півнем на лоба, як те робили парубки, буркнув до Леся:
— Слухай. Ти не дуже того… до Надьки улещуйся.
Лесь не ждав такого стусана. "За що, питається? За сало, що кішка вкрала?" — Надув губи, одсунувся.
— Снилася мені твоя Надька, — обсмикнув сорочку на пупа, щоб не виглядав, намірився йти.
— Куди, Лесю?
— Додому.
— Ще рано. Не сердься, я так… Хочеш, розкажу дивну-дивну штуку, від Оврама чув. Знаєш, чого на церкві нашій хрест і турецький півмісяць? А-а-а, не знаєш. От лягай!
І вони уляглись рядком, голова до голови, Вовчина рука під Лесиною "брехухою", Лесина під Вовчиною.
— Дивись у небо, а я розказуватиму… Бачиш оту хмару, вона заслонила півстепу? Хай то буде Чорне море. А від неї рукав, довгий-довгий. То наш Інгул. Так от, на низу, коло чорних порогів, зіткнулися два загони — козацький і турецький.
— А козаки на конях?
— Ні, Лесю, ти слухай. І козаки на човнах, і турки на човнах. Та їх видно: біленькі брижики по синьому — то човни. Бач, бач, вітрець їх ганяє… Так от. Зустрілися вони, а грізний паша, начальник турецький, і питає: "Будемо битися чи миритися?" — "Як це миритися? — каже отаман козацький. — Ви нашу землю топчете, а ми, виходить, у кущі? Ні, бусурмани, будемо на смерть битися, хоч вас і тисяча, а в нас і сотні нема!"
— Так і відрубав отаман?
— Так і смальнув межи очі! А тоді козакам: "Ану, братове, покажіть, як на Вкраїні гречку молотять!" І давай! Десять човнів на один козацький налітають, десять турків на одного козака насідають. А запорожці, славні молодці, крешуть шаблюками, палять з мушкетів, списами, як вилами, турків у воду жбурляють. Б’ються з ранку до полудня, з полудня до вечора. Інгул скров’янів, трупом ріку завалило, чайки жалібно плачуть над тілами померлих. І тоді глянув наш отаман на темну воду: багато козаків полягло, більше половини. А скільки турків пішло на дно — і злічити не можна. Жменька осталась недобитих. І сказав наш отаман: "Досить, братове! Добре ви сьогодні помолотили, затямлять козацьку науку вороги. А тепер, — каже, — збирайте, хто живий та цілий, та й подамося в рідну сторононьку…"
— І все? — поспитав здивовано Лесь. — А до чого ж церква?
— Який ти прудкий, Зайценко. Раз така нетерплячка — мотнись, Чирву оно заверни, бо в город ваш полізе.
Диб-диб-диб! — задиботів Лесь голими п’ятками по сухій толоці, збігав туди й назад, гупнув у канавку і до Вовки:
— Ну, що там далі було?
— Історія довга. Не буду казать, як зв’язали козаки турецького воєводу, як розсадили полонених по човнах, як тікали вночі від погоні, — сам собі придумай. А ось про це розкажу. Значить, гребуть запорожці веслами, пливуть Інгулом проти течії. Налетів буревій, вдарили морози, кригою воду засклило. І зупинилось козацтво недалечко від нас; дивляться, хороше місце: скеля висока, затишок. От вони швидко намети поставили, тут, мовляв, і перезимуємо. А козаки, щоб ти знав, дуже були набожні. Тоді газет не випускали й кіно не привозили. Ото й усе кіно, що піп із дяком покажуть. І вирішили козаки церкву закласти. "А як же з турками? — питають отамана. — Хоч вони бусурмани, але теж люди, і в бога свого поганського вірять". Отаман подумав, подумав та й каже: "Давайте одну церкву на всіх будувати". Так і зробили. Гуртом каміння носили, стіни мурували. Наші хрест поставили, а турки свого півмісяця. А далі так мирилися: заходить у церкву православний піп, виганяє кадилом злих духів; помоляться козаки-вояки, тоді туркам уступають місце; і вже їхній піп, мула називається, чаклує, виганяє нечисту силу і по-своєму службу править…
— Виходить, жаліли козаки своїх полонених?
— Жаліли не жаліли, а як з людьми поводились. Що їли самі — і туркам давали, чим накривалися — їх накривали. Бо такий наш народ. Зайди в чужу хату: тебе й нагодують і спать покладуть…