В уяві своїй хлопець так спритно вималював картину зустрічі з Конєвим, що навіть почув за спиною порипування хромових чобіт, коротку розмову маршала з ординарцем: "Видать!.." — "Єсть видать!" — і чорний пасок туго обтягнув Яшчині груди. На грудях повис чорний окатий бінокль. Гвардії рядовий Деркач приклав бінокль до очей, і раптом… прямо під ніс йому… націлилось дуло гвинтівки. Наче вітром змело Яшку в окоп. Увібрав голову в плечі ("Зараз торохне…"), прилип до землі. "Гух, гух, гух", — калатало серце. "Тс-с-с!" — засичав піщаний струмочок. Яшка насилу відкрив одне око. Гвинтівка стриміла з окопу, як тичка, і не хиталась. Її притискав до грудей, схрестивши руки, солдат у зеленій шинелі. Він лежав якось незручно, каска з’їхала набік, на скроні — темне кружальце. "Убитий… Ху, до гикавки налякав…"
Яшка вискочив з окопу і вже не йшов, а біжки тікав од мерця. І довго відчував під лопатками неприємний холодок, немов хтось цілився йому в спину.
Пробігши з півверсти, Яшка озирнувся: куди ж його занесло? Степ круто обривався до маленької річечки, що ледь пробивалася крізь густе плетиво верболозу, очерету й осоки. Це була глуха Тернова балка. Значить, він ішов понад Інгулом і, зробивши добрий гак, повернув на землі долинського радгоспу. Далеченько забився!
— Ех, закурити б оце, щоб аж чорти затанцювали в очах! — Яшка приліг на траві, з хрускотом потягся. Нашорошене вухо ловило тихий дзюркіт води під корчами, сухе потріскування очерету. "Хочу пить, хочу пить", — просила якась пташка.
Мрійно…
Тепло…
Заячий сон зліплює повіки.
Чи то вітер, чи сполохана качка гойднула осоку, — зашелестіло над річкою. Яшка сперся на лікті. Знов — той же холодок під лопатками. "Хрр!" — захропло в кущах. "Шшу! Шшу!" — наче ломакою по очерету. І суне, суне все ближче, підминаючи жорсткий сухостій. Німець! Зараз клацне затвором… Яшка прикипів до землі. А з очерету позирнуло… сиве яблуко.
Очі.
Вуха.
Коняча морда.
Кров ударила Яшці в голову. Земля хитнулась під ним. Губи його затремтіли. "Конячко… Коняченько рідна… Не бійся, не тікай, моя зіронько", — мало не ридаючи, заклинав приголомшений Яшка.
Треба сказати, що в жилах Деркачів, хоч і були вони всі руді, мов кленове листя восени, — в жилах Деркачів вирувала гаряча циганська кров. Ну, якщо кров — діло темне, то пристрасть до коней була справді циганська.
Яшчин батько, рудобровий Гаврило Деркач, не злазив з коня з чотирнадцятого по двадцять другий рік. На своєму рисаку, знаменитому Баламуті, він обскакав Україну вздовж і впоперек, від Маріуполя до Словечно, від Гадяча до Хотина. По яких тільки фронтах не носило його, яких тільки бандитів — і білих, і зелених, і жовто-блакитних — не косила його шаблюка!
І тоді, як червоний кіннотник Гаврило записався в колгосп, не покинув своє ремесло. Був старшим конюхом. Так мати не купає дитину, як він купав лошат. Так парубок не чистить чоботи, як він чистив племінних жеребців. Найсолодше спалося йому в жолобі, найсмачніше їлося в сідлі. А як німець пішов війною, погнав Гаврило своїх коней на схід. На Дону-ріці оточили вороженьки Гаврилів табун. І сказав Гаврило: "Та лучче ж на дно ріки, аніж врагу в зуби…" І погнав своїх коней плавом по бурхливому Дону. А кулі свистять, а хвилі киплять, а стрімка течія убік заносить. "Ну мої гніді-булані, ну, ще трохи — і берег". Та не доплив до коси Гаврило. Обпекло йому груди, випав із рук повідок. І лягаючи на круту хвилю, побачив Гаврило лискучі спини буланих, що вже одфоркувались на тому березі. І скрутивши дулю: "З’їли, вороженьки!" — вмочив Гаврило вогнистий чуб у Дон-ріку.
I старший брат Яшки, вітристий Максим, успадкував від батька циганську любов до коней. Доглядав Максим лошаків. А хто бачив лошаків на випасі, той знає, що це за робота. Бо задерши хвости, летять вони степом, як змії, — не зупинить їх ні вогонь, ні злива. А за ними з гиком та свистом несеться вихор-Максим, а в розпалених очах його таке сатанинське захоплення, що стань йому на шляху — розіб’є в порох.
Все підбирався Максим до гнідого жеребця, який нагулював силу в стайні. "Не тронь його!" — казав батько. А що "не тронь", те наймиліше серцю Максима. Темної нічки тихо, як циган-конокрад, вивів Максим жеребця з конюшні, скочив на спину йому — і в галоп. Куди він тікав, хіба що знали яснії зорі, що вказували путь у таврійські степи. Та ще батько, — він сторожко спав у конюшні, — прокинувшись, одразу догадався, хто й куди погнав жеребця. Кинувся батько на коні за сином. "Стій! — покотилось над степом. — Стій, кажу, сучий сину!" А в отвіт — стук-перестук, іскри з-під копит. Аж за Долинською перейняв Гаврило сина-втікача. Батурив його, повертаючи в сімейне лоно, добре батурив. Ще й примовляв: "Отако — раз! — вчив мене батечко. Отако — два! — вчив мене дідечко. А так — три! — я тебе вчитиму".
Гей-гей!.. Відгуляли батько з сином, від’їздились. Земля їм пухом.
Тільки Яшці не поталанило на коней. Коли старші Деркачі викохували рисаків, Яшка на лозині вистрибував. А зіпнувся на ноги — війна. Такий розор у селі, не те що коня, волосинки поганенької для вудки не знайдеш. Чим орать — сіять, у голові не вкладається. Весна стукає в двері, степ жде орачів. Не тих, що снарядами вивертали нутрощі матінки-землі, а тих, що кладуть у борозну тепле зерно… Крім орання-сіяння, кінь для людини все одно що крила для птаха. Щоб душа літала над степом. Ох, і рветься ж Яшчина душа з припону, б’ється, як сокіл у клітці, проситься на волю. Кожної нічки, ледь стулить Яшка повіки, попливуть-попливуть стіни землянки, розтануть вони в голубій піняві, а з тієї піняви виринає білий-біленький, як лебідь, диво-кінь з лебединою шиєю, з піснею-гривою, з очима-зорями. Яшка — плиг! — за вуздечку хоче піймати коня, біле диво — за хмару, Яшка за ним, а воно як туман…
— Яшко! — торсає мати хлопця. — Не мни куфайку, порвеш. Гарячка в тебе, чи що?
І ось із того гарячкового сновидіння, з очеретів Тернової балки, виплив до нього кінь. І не примарний — живісінький. "Матінко рідна! Конячко моя! — ронячи сльози, чаклував Яшка. — Стій на тому містечку, не тікай…" Щоб не сполохнути коня, Яшка, маскуючись, по-пластунськи поповз до річки; і вже так обережно, як лисиця, підгортав ноги, щоб жодна билинка під ним не тріснула. Гаряча роса затуманила очі йому, але й крізь жовте маячіння світило Яшці незворушне запітнявіле яблуко. Кінь спокійно позирав на дивака, що повзком підкрадався до нього. І коли Яшка, напружившись, підскочив, обхопив руками теплу конячу шию — полонений і хвостом не махнув. Та, власне кажучи, не було хвоста — голий деркач із клубком реп’яхів на кінці.