Поява Деркача викликала, як мовиться, пожвавлення серед присутніх. На якусь мить дівчата й молодиці кинули роботу, всі повернулись до Яшки. А він недбало сидів на косматому, так собі бочком, упирався ногою в горб другого буйвола. Сонце пестило здоровенний, з баклажан завбільшки, синець під його лівим оком. За Яшкою, немов похідна кухня, чорнів високими бортами кавказький фургон з рипучими колесами, на фургоні — бочка, обхлюпана водою. Возій добродушно блискав зубами на веселий гурт, мовляв, хто посміє ущипнути Яшку, виходь, силою поміряємося.
І на виклик його озвався дід Оврам:
— Правда, Яшо, що ти, кажуть, теперечки весь Інгул перепірнаєш? Пірнеш, спіймаєш під водою чорного і за хвіст на берег цупиш.
— Не за хвіст, діду. За болючіше.
— А хай тобі! — з реготом відскочили молодиці.
— Тітко Оксано! — гукнув переможно Яшка. — Куди воду зливати?
Трояниха, що клала стіну (дівчата рвали заміс і подавали їй вальки), зачувши голос Деркача, випрямила спину, ліктем відкинула волосся (руки були заквецані глиною), стомленим поглядом обвела толоку:
— Зливай, Яшо, в діжу, в оту, що коло замісу. Та ще підвези бочок п’ять, для запасу.
— Підвезти можна, — сказав Яшка, спорожнюючи бочку. — Тільки дайте когось, щоб держав скотину. Не стоять чорти, як набираю з колодязя.
— Ольгу бери, — підморгнула не без лукавства огрядна Федора.
— Чого ж, хай Ольга йде, — погодилась бригадирка.
— Давай, давай, Ольго! — випхали з гурту присоромлену дівчину.
Яшка хотів було скорчити невдоволену міну, та не вмів кривити душею — спалахнув до вух, довго вичерпував лишок води із дна бочки. Потім кинув оберемок соломи в передок, підсадив Ольгу (а дівчата все примічають: бач, як ніжненько!) і сам, поважний, суворий, вмостився поруч. "Цабе, моржі!" — погнав підводу в село.
А за ними, за відбулими молодятами, спантеличеними своєю близькістю, летіло щире дівоче зітхання: хороша пара!
"Де ж то моє щастя бродить? — не в одної терпло неприласкане серце. — В яких землях воно, те щастя, супостата воює?"
"Молоді… У вас усе попереду, — гнітила й гнітила вальок до валька Трояниха. — А що нам, ні жінкам, ні вдовам? На що сподіватися?"
"Яшці добре, — підгортав липуче тісто Вовка, ступаючи у Надійчині сліди, де немов у коритцях збиралась вода. — Він, зубатий Яшка, з усіма запанібрата… Взяв Ольгу й повіз".
Коли сонце одміряло півнеба, старий Яценко постукав обушком по іржавій бочці:
— Перекур, жіночки. На обід пора.
Молоток, сокиру, кельму — кожну річ зокрема — Яценко насухо витер, дбайливо обгорнув ганчір’ям і склав у полотняну торбу. Інструмент, свій скарб, свої руки, він беріг дуже ревно, не кидав де попало, завжди носив із собою. Перекинувши торбу через плече, Яценко звернувся до бригадирки:
— Відпустіть, Оксано, Вовку до нас. Пастушок він справний, я трошки за роботу йому сплачу… Гайда, Вовко?
Малий Троян, з передчуттям приємної несподіванки, метнувся за Лесиним батьком. Плечистий похмурий Денис ішов у голові сімейної колони. За ним, як у казці про дідову ріпку, потяглась уся білоголова команда в порядку трудового старшинства: мати, Ілько, дочки, Лесь і мишачий хвостик — Катруся.
Кроків за сотню вони зупинилися, щоб ще раз, уже віддаля, окинути оком зроблене. Таки видно, що на толоці похазяйнувала громада. Був пустир пустирем, лобода в коліно, давно не топтаний шлях. А зараз… Бур’яни мов котком столочено, там купи глини, там бочки, там приткнуті в заміс лопати. І над усім цим — рудий валок стіни. Кам’яне підмур’я високе, з призьбою, дві дошки з перекладиною — то майбутні двері, вже й намітились віконні отвори.
— Як так піде робота, — задоволений оглядинами, сказав Яценко, — то тижнів за три коробка буде готова.
Будівнича артіль стежкою спускалася на Купівщину, а Лесь із Вовкою ні-ні та й позирали назад і щасливо, як іменинники, усміхалися. Буде школа! На горі, на виду у всього степу!
Вовка давненько не забігав до Яценків і зараз помітив у їхньому дворі деякі зміни. І в них, вище старої землянки, закладено фундамент. Значить, ліпитимуть хату. Це раз. А по-друге, сама землянка побільшала, вона не скидалась на сліпі криничуватські погрібки. У всіх дашки над землею, а в них — стіни, хоч і присадкуваті, та все-таки стіни й два віконця до молодого саду. Скрізь і в усьому відчувалась мужська хазяйновита рука. Подвір’я чисте, огорожене плетеним із верболозу тином. В одному кутку — сарайчик для кролів, копичка сіна, підгребена й оправлена. Коло порога — ночви з теплою водою, стільчик, кухлик, рушник на білому кілку. Сюди, до хатнього порога, й підвів Яценко сім’ю. Ніхто не розходився, не галасував, навіть не обмовився словом. Як прийшли, так і стояли мовчки за батьком.
Вовка знав, що в Яценків свої порядки й звичаї, заведені з діда-прадіда.
Ось Ілько набрав кухлем води, почав зливати батькові на руки. Долоні в старого були шкарубкі, вони човгали, як терпуги, коли він тер мозолясті п’ятірні. Довго, зі смаком полоскав Денис порослу сивою щетиною бороду, щоки, потріскану землисту шию. Змочив білу мірошницьку голову, хлюпнув з пригоршні в розхристану пазуху, смачно крякнув і — хап! — зловив поданий рушничок. Після батька умивався Ілько, йому зливала Федора. Так, по черзі, підходили всі до ночов. Коли останньою сполоснулася й причесалася в’юнка білявенька онучка, Яценко сказав:
— Прошу до обіду, — і пропустив дітей у землянку.
Після свого погрібка Вовку вразила Яценкова оселя, порівняно світла й простора. Як і буває в селянських хатах, зліва од дверей до тіньової стіни тулилася підсинена й розмальована квітками піч з широкою лежанкою. Добру половину житла займав важенний, з дубових однопілок тесаний стіл; його ноги-підпори були забиті в долівку. Круг стола — такі ж міцні дерев’яні лави. На покуті, під склом, Вовка загледів картку Федориного чоловіка — вусатого козарлюги Василя. "Це та, що Ольга принесла, — з цікавістю додивлявся Вовка. — Шинель з погонами, шапка набакир, чуб звисає над оком… Бравий солдат!"
Обід парував на столі, але всі чекали батька. Ось він пройшов у дальній куток під Василів портрет. Це його, і тільки його місце. По праву руку сів Ілько, викапаний батько — широкий, міцний, як зуб-корневик; по ліву руку старші дочки, за ними — дітлахи. Мати вмостилася на краю лави, звідси їй зручно подавати від печі.