Єдина шибка, як цинкове денце, поволі виринала із дна глибокої темряви. Влягалась, нишкла по кутках відстояна мла. Ранішня сутінь заповнювала землянку.
Вовці здалося, наче хтось шкрябає в двері. Так, так, шкребеться, як миша, і здавлено хлипає.
Заскрипіла кушетка, білим опахалом війнула мати. В сінях — метушня. Жіноче благання:
— Не сахайтеся, не женіть нас, люди… Ох! — снопом звалилось.
— Василино… ти? З дочкою? Що з вами, господи!.. Ольго, поможи!
Вдвох затягли непритомну жінку. "Мамо, мамонько" — дріботіла за нею дівчинка, вчепившись у материн подол. Плечі Василини — на кушетці, тіло її повисло, ноги дістають землі, дрібно вистукують.
— Сину, води!
Вовка зачерпнув повну гільзу води, тицьнув матері, вона хлюпнула жінці в обличчя, силою пхала кухоль у зціплений рот: "Пийте… пийте". Кухоль видзенькував об зуби, вода дзюрками текла за пазуху. Врешті, Василина стріпнулась, відкрила мертвотно-сині повіки:
— Де я?.. А-а-а, Оксана… Втекла я. Надю за руку і до вас городами… дух забило.
— Бідна дитино. Ти вся тремтиш… Одні кісточки… Олю, накрий ряденцем її.
— Заступіться, пожалійте нещасне дитя, — простогнала Василина. — Вони задушать його…
— Василино, скажи, що там у вас?
— О-о-о, не питайте. То страшне пекло, то страшне. Він, Федька, у нас. Він ще з зими ховається…
— А чого ти мовчала? Чого од людей тікала?
— Тікала?.. Ви не знаєте їх, Оксано… Вони ж, як змії, обвились круг душі. Старий з отим божим пройдисвітом сичали: "Цить, занімій, грішниця, бо дитину бог забере…" А малу зачиняли в коморі, голодом морили. То такі, на все вони здатні… Тоді, пам’ятаєте, як приїхав катюга з труною (то він курчат привіз, у кума півсотні виміняв), взяв за горло мене: "Плач, стенай, щоб люди чули…" Душив і коліном під груди: "Плач, сяка-така, сліз тобі жалко?" А Федька виглядав із-за хліву й реготав: "Голоси, голоси, жіночко, побачу, як ти справді за мною побиватимешся…" На мені ж тіла немає, Оксано, одні синці…
"Що ж це робиться, що ж це на світі робиться!" — тіпалась Ольга, і Вовку аж підкидало на стільці. "Ма, не тре… — белькотіла Надійка злякано, — не треба, мамочко, бо вони прийдуть".
— Душогуби… Які недолюдки, ви подумайте! — стемніла бригадирка, притискаючи долоні до гарячої голови. — То, виходить, недарма Яша казав, що Федька і брата свого погубив…
— Все може бути, Оксано. У перші дні, як приповз додому Федька, Кудим приставав до нього: де старший? А той лисом крутився, бубнів, як заведений: мовляв, німці накрили… Не вірю йому. Нічим не погребує. Було, тільки стемніє, вилазить Федька з ями, либиться: кісточки розімну, пострахаю жінок із нагана… А дізнався, що Яшка всякі чутки про нього пускає, скреготнув зубами: "Пришешелю рудого!" Старий на колінах упрошував: "Не зли, не дратуй скажених, бо зловлять…" Щоночі трусився катюга, боявся, що прийдуть за сином. Послухав божого (от злигалися… ворон з вороном!): "Давайте, — каже приблуда, — поховаємо, щоб людям очі одвести…"
Непомітно підкрався ранок, притулив сиву щоку до віконця. Надійка, зігрівшись під рядном, заснула; спала вона сторожко, неспокійно, раз у раз сіпала худеньким плечем, жовтим листочком долоні затуляла тремтливі губи: "Я мовчу… Я ні пари з вуст…"
Василина з болем подивилась на скоцюрблену доньку, немов прощаючись, одвела в сторону очі:
— Оксано, прошу… Було й у тебе ластів’я, такеньке ж. Доглянь її. А я піду… хай розтерзають.
— Ти що, Василино? Що ти балакаєш? Не руш нікуди — чула! Всім миром станемо за тебе. І на старого злодюгу, і на його спільника знайдемо управу. Сідай! — Трояниха обняла за плечі Василину, полою піджака обгорнула її, як хворе дитя, і заговорила з материнським жалем: — Пробач мені, сестро. Все за роботою та за роботою, голови ніколи підвести. А мені б давно пора додивитись, що там у вас. Та прийти з громадою, та за петельки старого, та в спину отого набожного, щоб не дурив горьованих. І ти б не мучилась, не билася б сама, як риба об лід. Пробач, сестро… Знаєш, що я надумала: лишайся у нас. Якось, їй-богу, потіснимось. Ви з дочкою тут, ми з Ольгою на долівці. А там хату поставимо, куток свій буде — з людьми не пропадеш. І ще думка така: може, Кудима зараз не будемо чіпати? Федька побігає бур’янами, побігає, як пес, кендюх спорожнить і знову з голодним язиком на батьків двір. А ми хлопців попросимо, хай підслідкують. Таким прощати гріх. Гріх перед дітьми нашими.
— Як собі хочете, — раптом випалив Вовка, — а я Кудимових кіз не пастиму. І все!
14
Толока…
З краю в край біжить по селу галаслива дітлашня:
— Гей, на толоку, на толоку збирайтесь!
— Виходьте з хати, беріть лопати!
— У кого сила, тягніть і вила!
— Цебра за ребра, мішки за вершки! Шаровку й трамбовку, діжу для води — давайте сюди!
Коли степовик зачує цей радісний клич, то що б там у нього не було — спішна робота, недопита чарка, недотліла сварка, — кидає все і йде на поміч сусідові, що ставить нову хату. Така споконвічна традиція.
І ось через стільки-то років, після пожежі й розрухи, перша толока в Криничуватому. Та ще й яка знаменита — ставить громада школу.
Вовка раненько вигнав кіз на Бобринецький шлях, але тут, на пагорбі, було вже людно. Прийшла мати з Ольгою, Василина з Надійкою, всі Яценки, і навіть Оврам Диня придибав. Яшка Деркач ізвечора скинув кілька безтарок глини, піску й каменю.
Почали класти фундамент.
Спочатку Денис Яценко намітив лопатою котлован. Робив це майстер без поспіху. Оглянув місцевість хазяйським оком, розмірковуючи, як спланувати будинок, щоб стояв вікнами до сонця. Потім одміряв кроками причілкову стіну і бокову, забив кілочки. Здається, що ті кілочки! А виткнули із споришу білі голівки, і у Вовчиній уяві вималювалася школа з високим ганком, світлим коридором, врочистою тишею класів.
— Гарна буде! — прицмокнув хлопець.
Жінки взялися копати рівчак. Яценко наказав дівчатам: "Підносьте каміння", — став укладати сірі головешки. Йому підсобляв білобровий мовчун Ілько. Він справно вистукував молотком, підганяючи камінь до каменя, де траплявся ріжок — викришував, де щілина — закладав дрібними клинцями. Батько підправляв обушком виступи, заливав розчин. Вже намітилось перше муроване коліно. Старий Яценко відійшов убік, не без задоволення окинув роботу. Гукнув до себе Олеся з Вовкою.