Отже, разом із сонцем Яшка прокинувся. Повагом вийшов із землянки. І перша несподіванка — ціла орава дітей у дворі. Хлопчаки обступили буйволів, галасують, вистрибують, штрикають пальцями:
— Диви, диви, диви!
— А осьо-сьо!
— Вам що тут, цирк?! — хмарою налетів Яшка. — Вимітайся, бо як блисну!
Ватага — в кущі. Пурхнули, як ті горобці, принишкли.
Та хіба надовго? Тепер і люшнею не спровадиш малечу, поки не намозолять прудкі свої оченята.
Та й сам Яшка до ладу не розгледів у потемках, що воно за створіння. З деяким острахом підійшов до худоби. Мамко рідна! І вродиться ж таке неоковирне! Спина горбом, ошийя висить, немов бахрома, ноги, як цурпалки, товсті й короткі, рогачі назад вивернуті. А шерсть — чорна, густа, лиснюча. Ну просто, ради забави, хтось перетовк барана з волом, так-сяк зліпив докупи, ще й вимазав дьогтем!
— Бицю, бицю, бицю, — поманив Яшка чорне страховисько і бочком-бочком став підкрадатися. Буйволи понуро ремигали, навіть оком не повели на нового хазяїна.
А тим часом хлопчаки, набравшись духу, виставили з-під лопухів плескаті носи, уїдливо зачмихали:
— Перевертні!
— Суржики!
— Квачі!
— А щоб вас! — метнувся Яшка, ладен передушити голомозу босоту. Та куди там! Фіть! — розлетілися цвіркуни.
— Яшка, барашка, буйволяча свашка! — виспівували дітлахи; вони почували себе в повній безпеці серед лопушиного царства.
Сердито спльовуючи, погнав Яшка буйволів до Інгулу. Не до верб погнав (хай їм решето, як мовить дід Оврам), а до мосту, де людніше місце. Хлопчаки супроводжували Яшку бур’янами й збуджено гелготіли; жінки, що бігли до кузні з відрами й лопатами, шарахалися в сторону, а безневинна худоба, яка відлякувала степівчан, поволеньки, перевальцем сунула до річки.
Ось тоді-то Яшка й узнав, що за дивний норов буває в тварин. Як тільки буйволи побачили воду — немов осатаніли: задерли хвости, настовбурчили шерсть і вихром понеслись до Інгулу. З розгону — бовть! — плюхнулись у воду, попливли на глибінь, потонули. Яшка так і скам’янів на березі, од подиву роздерши рота. Нема скотини, пропала. Хоч караул кричи. Зненацька щось плеснуло під мостом. Диви! Моржева пика, одні лише ніздрі виткнулись. Як із міху, шумнуло в дві дірки і знов — під воду. З годину, мабуть, купалися буйволи; не видно, не видно їх, потім котресь виставить свій чавунок, сьорбне повітря і на дно. "Дратуються, мурзаті!" — кип’ятився Яшка. Ждав не діждався, коли самі вилізуть на сушу. "Щоб ви там і остались!" Роздягнувся, дрюком вигнав клятих із холодної купелі.
Ні, не лежало Яшчине серце до "моржів". Хоч незабаром і переконався, що скотина роботяща, таку хуру цупить — дай боже мурим волам; хоч можна було й верхи прокататися (нічого, терпить, не скидає), — однак не те. Візьміть лише причандалля — ярмо, занози, війця. Те рипить, те скрипить, те ламається. А швидкість? Сім раз на батькових збігаєш туди й назад, поки "моржі" доплигають… Що не кажіть, святе діло — кінь. Кров гаряча, ноги бистрі, грива чортом, летиш у степу — душа співає.
Як хрест важкий, ніс Яшка немилу буйволяцьку службу. І не було того дня, щоб не згадував свою Трофейну. З оранжевої води позирало на нього холодне око, немов докоряло: "Не догледів, Яшко, не зберіг…" І жагуча лють закипала в душі: хто ж він, убивця?
Одного разу (було це на сході сонця) до Яшки підбіг Вовка Троян, що гнав мимо кузні своє бородате стадо. Деркач саме припасовував до борони оривок гнилої вірьовки, щоб якось прив’язати війце. Либонь, ту вірьовку хтось давно вивозив у грязюці, бо вузли засохли, затверділи, немов кулаки. Яшка зубами розслаблював їх. Наївся піску, забруднився до вух, а вузли закостеніли, — бери молоток і розплескуй. В цю хвилю й принесло Вовку Трояна.
— Слухай, Яшко, що сьогодні було…
— Кажи, не глухий.
— Та не гризи ті вузли! Слухай…
— Ну? Учепився, як Сірко в халяву.
— Дуже сурйозне…
Яшка плюнув буйволу під ратиці, люто глипнув на Вовку: "Лізе, козолуп, зі своїми теревенями!" Та проковтнув лайку, бо побачив: Вовка чимось стурбований, ба навіть більше — зляканий. Підібрав тонкі губи, нагороїжився, як галченя в сльоту.
— Що в тебе? Слухаю.
— Яшко… У них, слочесті, хтось є… Оце виганяв кіз, а Кудим… Тьху, не так! Значить, Кудим пішов одв’язувать кіз, а я коло сарайчика. Жду. І тут мені припекло, так припекло — ну, танцюй. Я мигцем — за сарайчик. Стою і чую: бу-бу-бу… Думаю, що ж воно бубонить? І де? За стіною? Ні, просто з-під землі по мужському: бу-бу-бу… сердито. І чую другий голос, жіночий. А переді мною Василина (вона, знаєш, якась дикувата) за хлів майнула… Дивлюсь: під стіною купка попелу, рогожина простелена і ворушиться… Я тоді…
— Заглянув?
— Ні, злякався… Як дременув з того місця! Думав, Гавриїл, може. Так ні, сидів приблуда під хатою. Хтось інший ховається…
Деркач витяг жилаву шию, наче ковтком води подавився; прищурені очі його налилися зеленкуватим холодом.
— Н-да-а-а, — сказав Яшка. — Це він. Це той, що полює. Точно!.. Ти нікому не ляпнув?
— Нікому. Мамі треба сказать.
— Ти що? Не смій! Чуєш? Не каламуть людей, хай собі сіють. Я сам зроблю, пойняв? І не зараз, а вночі, як спатиме…
Хоч Вовка й поклявся на солдатську зірку, що, їй же бо, мовчатиме, та Яшка не заспокоївся, проводжав Трояна прищуреним поглядом, аж поки той не погнав за село своє стадо…
13
Палахкотів вогонь у кабиці, червоні полиски вихоплювали з пітьми то білу Ольжину косинку, то стомлене обличчя матері. Ніч, правда, була ще холодна, але тиха й зоряна, і Трояни готували вечерю надворі, бо світла катма — гас і олія вийшли.
Мати з Ольгою, підсівши до вогню, товкли макуху, щоб заправити суп, Вовка підкидав дровця. Хлопець не прислухався до того, про що гомоніли жінки; він неквапно перегортав жар, слідкував, як згортається човником листя, пахкає — і летять навсібіч метелики, тріпочуть рожевими крильцями, зникають у темному вирі. Вовка думав про своє. Цілий день його лихоманило. Ходив у степу за козами, а перед очима одне: ота купа попелу, що за Кудимовим сараєм, ота рогожина (вона, слочесті, ворушилася!), і притишений голос із-під землі: бу-бу-бу… А потім зустріч із Яшкою, зеленкуватий блиск його очей, страшне попередження: "Ляпнеш комусь — вважатиму зрадником. Сам на сам сквитаюсь, пойняв?"