— Стій. Хто йде? — зупинив пастуха вартовий, що стояв на воротях. Він був щупленький, тонкий, гімнастьорка зібрана гармошкою під поясом, за плечем карабін. Солдат насмішкувато зміряв хлопчину: босі, позеленені травою ноги, настовбурчені холоші, ситцева сорочечка, смугле худорляве личко, в карих очах — скалки розгубленості. "Не дрейф, браток, — ворухнув солдат усміхненими губами. — Свої люди".
— Це я, дядю, Вовка, — хрипко вимовив хлопець. — Мені до найстаршого начальника…
— Гм. Найстаршого? Коменданта, значить? Іди по доріжці прямо, зліва за бензобаками, — бачиш? — фанерний домик… А для чого тобі?
— По хазяйському ділу. То я піду?
— Шмаляй!
Вовка ступав обережно, як по колючках, підтягував штанці, щоб не так шурхотіли. Коло першої палатки, на автомобільних скатах, сиділо двоє. Це були, мабуть, танкісти, бо в засмальцованих комбінезонах і в чорних шлемах. Від них пахло машинним маслом. Танкісти перетирали клоччям якісь блискучі втулки. Їх теж зацікавив хлопчак. Не змовляючись, поклали на коліна втулки і знизу вверх, косячком, утупились на Вовку.
— Звідки орел залетів?
Вовка чемно привітався, навіть картузик для чогось зняв, плутано розказав, хто він і з якого села.
— У вас тут багацько чого, — провів рукою по табору. — Гримить, гуде, аж у нас земля трясеться… А тракторів, часом, нема?
— Тракторів? — прискалився гостроносенький. — Оно трактори наші. "Каве" — чув про такі?
— Ка — Ве, — прочитав хлопець літери на борту присадкуватого танка з круглою баштою, що стояв на дерев’яних колодках.
— "Клим Ворошилов". Гроза. Стіну провалює.
— Ні-ні, нам не такі. Нам щоб землю орали… Бо жінки виходять у степ, цюкають-цюкають лопатами, а земля гірше каменю.
Танкісти, вже не посміхаючись, слухали малого, ахкали, не вірили, що в колгоспі одна конячина — і та трофейна, що сонцем ударило Ольгу і вона й досі ніяк не оговтається, що його мати за бригадирку, що в селі — жодного чоловіка, крім двох чи трьох підтоптаних дідів.
Танкісти закурили, і димок, як журба, повився над ними.
— Е-е, поспитать ще треба, кому важче: мужикам на фронті чи бабам у тилу.
Гостроносий, з фіолетовим рубцем на переніссі, різко смикнувся, затоптав каблуком недопалок.
— Знаєш що, Миколо? Піду до майора. Може, дасть одну коробку, ту, на яких "букварів" стажуємо. Дурно ж по степу машини ганяємо.
— Давай, тезко. Я б з тобою, та на діжурство.
Вовка остався з одним Миколою, а другий загупотів чобітьми до фанерного будиночка. За хвилину, другу він птахом вилетів з дверей і, на ходу застібаючи шлем, бадьорий, збуджений, гукнув пастухові:
— Бігом за мною!
Ви їздили, друзі, у справжньому бойовому танку? У знаменитому "Т-34"? Ви уявляєте, як здригається його могутнє тридцятип’ятитонне тіло, як рокоче гаряча сталь, як шалено несеться назустріч степ і притьма кидається вниз під гусениці? Ви знаєте, що людина в цю мить відчуває себе націленим снарядом, здатним пробити, проломити будь-яку перепону?
Якщо ви не їздили, то уявіть, що творилося на душі дванадцятилітнього хлопця.
Танкіст легко скочив на борт, відкрив люк і, пригнувшись, шарпнув Вовку за руку, аж той мелькнув у повітрі. "Залазь!" — і опустив його в темний глибокий колодязь. Від паруючого бензину, горілих мастил, розпеченого заліза залоскотало в горлі. Вовка намацав круглу й тверду підставку. Сів як на голки. "За що ж його держатися?" Водій-механік пірнув ще глибше, вперед, до цілої батареї ричагів. Танк мовчав. Танк стояв не здригаючись. І раптом — сто чортів у печінку! — вдарило ревом по "кумполу", обдало гаром, кинуло Вовку назад. "Прощай, білий світ!" — пустив хлопець очі під лоба. А його трясло й підкидало, а над ним, і під ним, і довкола його лящало, стугоніло, скреготало. "Тьху, як скажена тічка!"
Водій мигцем обернувся до Вовки: "Здорово?" — і весело блиснув зубами. "Красота! Геть не страшно!" — збрехав хлопець і випнув отерплі груди; а піднявши голову, натрапив на світлу смужку. "Диви — щілина! Мать, для обзору". Він припав до неї носом (свіженьким потягло), забув про себе, про свої страхи і упивався тим, що танцювало й миготіло попереду. Ось рвонулись на танк ворота, відскочив як ошпарений вартовий, і помчала, попливла назад зелена рівнина. Ошалілий танк, рявкаючи, ковтав горби й горбочки, підминав кущі, з розгону перемахував через окопи. "Здорово! — вирувала й клекотіла радість у Вовчиному серці. — Таким летом якби на фронт. І в бій!"
…Три танкі-ста, три весьолих дру-га
Екіпа-аж машини бойо-вий!
Повний вперед! Хай летить собі земля безвісти. А Вовка гляне, що робиться тут, всередині. Воно, якщо придивитися, не так уже й темно в цьому череві. І перед танкістом — шпарка. Вузенька, як буває між дошками в загорожі. Миготливі тіні скачуть на його руках, що цупко вп’ялися в голівки ричагів. Водій наче приріс до сидіння, він погойдується разом із танком. На мить одриває руку, лап-лап по ящику, щось упало під ноги, на жовту пляму ("І-і-іх! — напружився Вовка. — Хліб. Аж півбуханця"); танкіст недбало поклав той хліб на місце, витяг цигарку, тицьнув нею поза вухом до Вовки: "Закурюй, пацан". Вовка носом убік: "Нє-є. Без диму світ макітриться". — "А чим же тебе пригостить?" — "Ну, коли ваша ласка, то хлі… Хліба… Скибочку. Забув, як і пахне". — "Ге, дивак! Чого ж мовчав? Лови!" — і тугенький буханець плеснувся на брезент, що обтягував Вовчині коліна.
Ззаду, від мотора, несло жаром, як із духовки; ревище не затихало, але вухо потроху призвичаїлось до нього. Розморений, обм’яклий Вовка, заспокоївши перший голод, неквапно пощипував хлібну шкоринку, клав на язик пахучі крихти, і здавалось йому, що він сидить на черені, мати вийняла рум’яні балабушки на капустяному листі, і попід стелею в’ється солодкий душок свіжого печива.
"Куди? Їхать куди?" — не голосом, а бровами й губами спитав танкіст. "Газуйте прямо. Бачите, купка людей на полі". Вовка знову прилип до щілини. Воронячою зграєю метнулась під гусениці рілля, жінки сипонули врозтіч, війнувши спідницями. Танк заглух, хоч у ньому все кипіло; хлопець, як ховрашок, визирнув з люка:
— Мамо! Не бійтесь. Це ж я, Вовка. — Він скочив у пухку ріллю, але земля під ним ще хиталась, розходилась кругами й тікала катзна-куди.