"Диви, почув, — моргнув Олесеві Вовка. — Може, йому відпустить?"
Не встигли хлопці як слід домовитися про посилку, як раптом оглушливо гахнуло щось за каменем. Вовка й Олесь схопились на ноги. Навіть Мишко здригнувся.
— Ги-ги! Злякав, трясогузи! — висунув голову з-за каменя Яшка Деркач, показуючи рідкі зуби. — Спокійно, шкілєти, я в небо торохнув.
Яшка повісив на плече карабін, обтрусив галіфе, стрельнув на хлопців з-під рудих, наче висмалених брів:
— Козопаси!.. Душа в п’ятах теленькає?
"Чого він приперся, чокнутий Мартин? — Вовка вороже зміряв Яшку. — Так було добре, і на тобі. Ні сіло ні впало — Деркач".
Як істинний купівчанин, Вовка насторожено ставився до мартинівців. З давніх-давен невидимий кордон розділяв дві сусідні вулиці. Чомусь вважалося, що на Купівщині всі жадні, а на Мартинівці — баламутні. Це була явна брехня, бо й там, і тут жили однакові люди, і якщо були жадні, то до роботи, і якщо баламутні, то у веселій гульні. Батьки кумувалися, дівчата й парубки одружувались, порушуючи бозна-ким заведену межу. Правда, все це діялось до війни, коли, як-то кажуть, було до жиру. А за останній час злидні вивітрили з голови і вуличні клички, і наївний містечковий патріотизм, і дідівські традиції. Лиш інколи Вовка пригадував, як раніше "христосались" парубчаки — супротивники. Зійшовшись на межі, починали незлобливу сварку:
— Ти дурний, як Мартин.
— А ти завидющий, як ваш Купець. Бачив, каміння під себе гребе.
— У тебе макітра гурчить.
— У тебе душа чорна.
А погиркавшись, казали:
— Гайда на Інгул купаться!
Можна було й Яшку зустріти за давнім звичаєм. Та грець із ним! Зачепи рудого — пір’я полетить. У нього одна відповідь: "Як блисну!" Або: "В зуби захотів?!"
Хлопці насуплено мовчали.
— Ви тут тари-бари, а кози хай дядько пасе, — Яшка прискалив око і в кулак, наче в бінокль, глянув проти сонця. — Наша! Щоб я був здоров — наша залізла!
Вовка теж глянув проти сонця і похолов. На вершечку Купця, над урвищем, стояла Чирва. І як її туди винесло? Скеля була крута, з невеликими виступами у стіні… Вилізла. І світить бубоном, роги задерла, немов збирається вискочити на саме небо.
— Мишко! — гаркнув Яшка. — Заверни її. Упаде — голови повідкручую. Пойняли?
Мишко встав, тугіше стягнув мотузком штанці; короткі й обтріпані знизу, вони мішкувато висіли на худому тільці.
Чисте й бліде обличчя Мишка було спокійне, тільки нервово билась набухла жилка на скроні. Мабуть і в Яшчиному серці ворухнулась жалість до виголоданого хлопця.
— Ти не лізь на гору, а камінцями її полякай, — Деркач показав, як це треба зробити.
Мишко тріпнув сивим чубчиком (мовляв, розумію), слухняно поплівся до скелі, і чорна тінь від Купця прийняла його в прохолодні обійми.
Яшка зняв із плеча німецький карабін.
— У мене діло до вас. Давайте постріляємо. Тільки так — на виграш.
— Як це — на виграш?
— Викладайте, що в кого є. Хто перший вцілить, той виграв.
Вовка нерішуче мнявся. Обведе круг пальця рудий — точно. Вцілить чи не вцілить, а ліхтарик забере. "Ну як? Пристаєш?" — запитав очима Олеся. "Хай він проковтне свій карабін!" — зіщулився Яценко, наче йому бризнули холодним за комір. Та Яшку мало цікавило, що собі думають хлопці. Він хазяйновито оглянувся, вибрав невисоку, зручну для упору плаху. Ліг за бар’єром, як і належить стрільцеві: носки — в сторони, п’яти — докупи. Прицілився. Позиція — що називається!
— Моя ставка, — сказав Яшка, розстебнув широкий німецький ремінь і поклав перед собою. — А ваші?
Жаль було Вовці розлучатися з ліхтарем ("Механічний! Зносу нема! Ні батарейок тобі, ні мороки, почвиркав — і світить"), але стрільба на виграш — то справа честі, ухилятись ганебно.
Ліхтарик зайняв своє місце поруч глянцьованого ременя. Олесь виклав ножик у темній роговій колодочці. Ставка солідна — два леза, викрутка, швайка.
— Годиться! — прицмакнув Яшка. — Тепер, Зайценко, біжи до церкви, там під стіною протитанкові снаряди, тягни одного сюди.
За кілька хвилин Олесь, крекчучи, уже ніс поперед себе, як підсвинка, блискучий важкий снаряд. Деркач командував:
— Отам поклади, на горбику. Ага, метрів за двадцять. Та не так, Губатий, — денцем до нас. Добре.
Всі троє сховалися за гранітною брилою. Короткий Олесь упав правцем, прикрив потилицю картузиком: "Ой, торохне зараз"…
— Яшка знає, що робить. Ми, трясогузи, в укритії, осколки не дістануть… Пойняли? Ну я перший.
Натренованою рукою він загнав патрон у ствол. Притиснув ложе карабіна до правого плеча. Палець поклав на курок… І дзвінка тиша залягла над Інгулом. Потемніла вода під берегом. Вовка продер одне око, покосився на Яшку. Вилитий кібець, що полює за здобиччю. Сплющене, у сухих лишаях лице. Довга жилава шия. Напружені мускули. Гострий кадик бігає взад-вперед. Років на три старший Деркач, а вигляда як дядько.
— Попадать у капсуль снаряда, — цідить Яшка.
Він довго чавить у руках гвинтівку. То сопе, то багровіє, затамувавши подих. Та швидше, рудий, перцю б тобі під ніс!
— Коза! І де ти взялася?!
Кудимова рябенька, вигулькнувши з бур’яну, спокійно лизала окислений бік снаряда.
— Смальну межи роги, знатиме!
— Не дурій. За що худобу?
— Мовчи, поліцайський наймит. Я б твого Кудима з усіма козами перестріляв.
— Мели, руде, мука буде…
— Блисну!.. Ти знаєш, що Кудимів Федька нашого Максима убив? Падлюга. І рідного брата свого.
— Може, їх кулеметом підкосило. Німці кругом стояли.
— Німці… А ти знаєш, козопас, що таке пульова рана навльот чи навильот? Так от, обох їх, Антона й Максима, у потилицю навльот. Пойняв? Сам бачив. І солдат наш, глянувши, сказав: наганом впритул. Чуби підсмалило…
— Куди ж Федька пропав?
— Втекла поліцейська шкура. Або наші стукнули.
Чи від голоду, чи від напруження пішла обертом голова у Волошки, майнула солом’яним брилем Кудимова хата й покотилась у балку, за хатою гналась перелякана Василина, тягнучи за руку худеньку, як голка, Надійку. "Куди вони тікають?" — хлопець тріпнувся, відганяючи безглузде привидіння. І воно спливло туманом, а натомість з’явився Яшка Деркач, незвично серйозний, і голос у нього був зворушливо щирий:
— По-дурному в житті виходить. Убий мене — не переступлю поріг Кудима. А мати біга туди щовечора, якийсь там приблуда миршавенький, наслухається його теревенів — своїх кутків уночі жахається… Ну добре. Попадись мені, Семене, підеш голенький від мене.