У наступ!
Вдарить артилерія, здіймуться літаки, вся земля піде обертом разом з небом, лісами й лункими зозулями, світ стане суцільним задушливим чорто-риєм, все потоне в гуркоті й вируючих димах. Завтра Інформбюро повідомить про весняний наступ Червоної Армії, з'явиться у зведеннях новий Харківський напрям, і звістка про нього облетить блискавкою фронти.
Пролунає танкістам команда, екіпажі звично сядуть в машини, і одну з них поведе Марко Загірний. Буде перед ними Велика Михайлівка, чи Мас-лова Пристань, чи Короча, чи Білгород... Однаково! Буде рідна земля, де їх чекають уярмлені сестри, брати, матері... "Мук тобі, рідна, доволі!.." — хтось прошепоче слова поета.
Машини вийдуть на вихідні рубежі для атаки. Пригадає кожен своє наймиліше, пригадає Марко Полтаву, що пливе десь, як біла яхта, у зеленому морі садків, постане перед очима золотоволоса дівчина. "Вперед!" — вихопиться з грудей,— і механік-водій натисне на стартер.
Мотори заревуть, грізні машини рушать у травневий світанок, обліплені десантами мовчазних піхотинців. У них вигострені очі, гвинтівки напоготові, пластмасові медальйони безсмертя в кишенях.
Стрілецькі батальйони другого ешелону, чекаючи своєї черги, лежатимуть на росяному узліссі, проводжаючи очима машини з десантами.
Гримітимуть громи долом і горою, димами затягнеться чистий обрій, танки йтимуть від лісу зеленою низовиною до населеного пункту.
Населений пункт, таємничий і нашорошений, зовсім близький і безкрайньо далекий, не знаєм твого ім'я! Але ти рідний нам жагучою, пекучою рідністю, бо оті хатки, що дивляться на нас, зводились нашими батьками і білились руками наших матерів!..
Круто йтимуть танки, наближатиметься з ранішньої імли безіменний населений пункт, "юнкерси" розтинатимуть небо, засвистять скісні бомби на зелений луг. вдарять з населеного пункту гармати й важкі міномети — назустріч!
Зелена низовина зникне, провалиться у вируючім диму, німецькі артилеристи скаженітимуть, що їм із-за диму не видно радянських машин, літаки засипатимуть балку зверху скісними бомбами, стане гірко навкруги,— кінець життю, зостався лиш чад, лиш' море отрути.
— Нема,— скаже крізь зуби один з тих, що непомітно лежать на узліссі, чекаючи команди.
— Є! — скаже інший, зіркіший, розглядаючи в глибокім диму перший танк, а за ним і другий, а за ним і третій,— танки б'ються в долині на гиблих місцях, важкі міни вибухають на броні, лишаючи плями сажі там, де сиділи десанти.
Тим часом нова група танків, придана батальйонові, вигримить з лісу, знов набере десанти і помчить у димну завірюху, що бушує, реве над лугом, колись зеленим. Важкі машини надриватимуться, долаючи гиблу драговину, десанти осиплються з них і, пригинаючись, кинуться високою травою вперед. Летітиме шмаття, в'янутимуть зойки, візьмуться трави кривавими росами.
Зникне за димами населений пункт, залишаючись тільки на картах, водій припаде лобом до триплекса , і в вузькій зоровій щілині гойдатимуться перед ним садки й оселі, як на воді.
Потім все остаточно западеться, дим стоятиме непроглядний — з усього, що було, зостанеться ядуча руда тьма, неприродний по сході сонця присмерк...
"Нема",— подумає якийсь на узліссі, чекаючи своєї черги.
А з лісу тим часом вирветься третя група танків, і танкісти, люто лаючись, вестимуть їх у руду звихрену тьму вслід першим.
І по команді тоді встане весь батальйон, що чекає на узліссі, встане й той, що перший сказав "нема", і, стискаючи гвинтівки, кинуться за машинами, по високих червоних травах, заброджуючись у кривавих росах.
1 Спеціального куленепробивного скла.
Буде навальна атака, бійці, пригинаючись, зникатимуть за танками в пекельному гуркоті, в гострих виблисках вогню, в бурій непроглядній млі. То буде перший день травневого наступу 1942 року.
XIII
Перекладач "Іван Іванович" цілком "таємно" повідомив Лялиного батька, що з неділі всіх ув'язнених вивезуть ешелоном на Київ. Таку ж новину "таємно" він передав і рідним інших підпільників. Було це схоже на правду, бо події під Харковом розгорталися і в Полтаві вже починалася лихоманка, так звана "друга втеча". Перший раз окупанти тікали з Полтави в лютому, коли радянські війська взяли Барвенкове та інші міста. Тепер вони заметушилися вдруге.
Щоб врятувати від ешелону Лялю та її товаришів, "Іван Іванович" порадив вихід, який він, власне, вважав єдиним. Він пропонував рідним зустрітися з заарештованими "молодими людьми" й умовити їх визнати себе винними, покаятись, зокрема відмовитись від того, що вони були в комсомолі.
Перекладач запевняв, що "молодим людям" шкодить саме їхня "фанатична впертість", якою роздратоване начальство, а якщо вони послухають цієї поради, то, безперечно, зважаючи на їхню зелену молодість, кара буде значно пом'якшена. Зрештою, все це коштуватиме не більше як шмаганини різками — хлопцям і штрафу — дівчині. І вже напевно, що після цього можна буде говорити про те, аби відкупитись від ешелону.
З відома свого начальства перекладач влаштував рідним побачення в жандармерії з їхніми дітьми, яких належало переконати й умовити негайно каятись.
У призначений для побачення день Лялині батьки святково одяглись. Кость Григорович узяв дружину під руку, і вони вийшли з дому, спираючись одне на одного. Тьотя Варя провела їх аж за ворота. Вона весь час бідкалась і ремствувала.
— Як же ви будете її умовляти? — допитувалась вона в подружися.— Визнати себе винною! Та в чому ж вона винна? Що ненавидить фашистів? Що комсомолка? Рішуче не розумій), від чого тут треба відрікатися.
Кость Григорович і мама такі були змордовані горем, що й не боронилися від тьоті Варі, відповідали їй мовчанкою.
Гуркіт фронту вже було чути в Полтаві навіть і вдень.
Тепер з кожним днем городяни бачили на вулицях свого міста нові зміни. З'явилися незграбні залізні "їжаки". Східні околиці похапцем оперізувались протитанковим ровом. Через місто все частіше прошмигували на захід автомашини з першими втікачами.
Заводіями втечі щоразу виступав усякий набрід фольксдойчів, швидкоспечених бургомістрів, перекладачів та знетямлених від страху перекладачок і, звичайно, розбряклих від самогону поліцаїв, які, зачувши гул фронту, зривалися мерщій з прифронтових районів і чухрали в тил. Тут їх перестрічали по дорогах тилові німці, відбирали у них, як у контрабандистів, награбоване, переграбовуючи вдруге, відбирали коней, а хто опинався, неохоче випускав віжки з рук, тому ще давали і в пику.