— Не знаю,— пошепки відповіла дівчина.
— Так ось чого ти,— засміялась Ляля.— Не бійся. Я просто так люблю. В мене є... мій, інший.
— Де?
— Там... воює.
Веснянка знову лягла і заспокоїлась. Ляля обняла її, гарячу й тугу, як налиту. Тверді яблука грудей відчувались крізь полотняну шорстку сорочку.
— А я б така, щоб хоч уже й заміж іти,— згодом сказала вона, розвеселивши Лялю своєю вдаваною дорослістю.
— Але ж тобі ще далеко до повноліття?
— З моїх ровесниць не одна вже весілля відбула... Сдмейнщх поки що не беруть в Німеччину, так вони й давай женитися. Ой, скільки так дівчат і хлопців занапастилось. Або нелюбу бере, або за нелюбого йде, за першого стрічного. Ви знаєте, п'ятнадцятирічні — й ті женяться. Буває, що тільки зареєструються в управі, аби староста їхній знав, а насправжки й не живуть. І сміх і гріх!.. Я так не згодна.
— А за кого б же ти пішла, Веснянко?
— В вдене є,.в мене є, Лялю! Такий собі... хороший парень. Тільки ви його не знаєте... і я сама теж якось... ніби не знаю.
— Як же це так?
— А так, ніби бачу й не бачу, сниться не сниться, мариться не мариться... От наче йду полем, а воно жита кругом, як море, і радгосп наш ледве мріє білою черепицею, а сонце з неба припікає. І раптом чую: шумить, шумить, як орел крильми; гульк — аж це він звідкись виринає, летить до мене... Влітку, а він чомусь на лижах летить, а лижі на сонці як золоті, і палиці в руках у нього золоті, блись-блись, він ними тільки мах-мах, наче крильми!' Зупиняється навпроти мене, дивиться, дивиться, а потім пальцем мене по носі — торк! "Іч,— каже,т—ніс як полупився на сонці!.." А я — в жита, біжу, біжу, вони шумлять за мною, думаю: це він гониться, летить, долітає, хапає... Вже духу в мене нема, забігаю далеко, падаю в житі і лежу, не шурхну... І вже ніщо за мною не шумить і не гониться... Навкруги парко, солодко, жита розморилися, земля пашить, а я лежу і зуби стискую, щоб не плакати. І сама не знаю, чого мені хочеться плакати.
— Це тобі снилось, Веснянко?
— Ні, це не снилось, це так... Я не знаю. Лежали обидві горілиць, рівно дихаючи, дивлячись
на високе тріпотіння зірок за вікном.
— Чого воно,— зашепотіла згодом Веснянка,— що коли довго дивишся на зірки, то вони ніби тягнуть тебе до себе, ніби втягують — і тебе вже нема? З вами таке буває? Ви любите зірки?
— Як була студенткою, я спеціально вивчала' їх, Веснянко. Вся моя наука була про зірки, про їхнє життя.
— Хіба вони живуть?
— Живуть, живуть, Веснянко... Навіть коли яка згасне, то й ще живе для нас довго-довго.,. Світить нам...
— Як же це?
— Та такг..— Ляля замовкла. Через якийсь шс лягла боком, обернулась до дівчини; — Ти не сердься, Веснянко, що я така причеплива... Але я хочу ще запитати: де ж ти зберігаєш прапор? І як же це буде, коли він там, а ти тут? Крім тебе ж, ніхто не знає, де він?
— Знають,— упевнено відповіла Веснянка.— То тільки спочатку я нікому не казала, на себе саму надіялась... То в землі, то в кожушанці тримала... А як почали в Германію хапати та тричі втекла з-під автоматів, то тоді відкрилася... всім найнашішим. Тепер його всі радгоспівські дівчата зберігають разом...
— Ми хотіли його над Полтавою підняти,— зізналась Ляля.— На найвищому будинку або на найвищому дереві в Корпуснім саду.
— Ой, то було б! — захоплено вигукнула Веснянка.— А хіба ми не втечемо? Тільки б нам в ещелон, а там я знаю як... Наші хлопці робили: треба різати дошки на підлозі у вагоні! Та не я буду, якщо ми не втечемо! Лялю, ви — як?
— Втечемо,— Приглушеним голосом відповіла Ляля.
— І Серьожка з нами втече?
— І Серьожка з нами...
— А тс-с!
Дівча раптом насторожило вуха, підвелося.
— Ви чуєте? — вона підняла вгору оголену руку.
— Що таке? — Ляля й собі сіла вслухаючись. Веснянка раптом зіскочила на підлогу і прилягла.
— Ось ідіть сюди!..
Ляля теж схопилась, стала на підлозі навколішки і приклалась гарячим вухом до вогкої дошки.
— Чуєте?
Підлога ледве вловимо дрижала й гула, як глуха
басова струна. Вірніше, десь під нею гуло в недосяж-
них найглибших глибинах. Наче глухо переверталося
і стугоніло замкнене в землі море. • ■ , ,
Ляля миттю зірвалась на ноги і кинулась до стіни. В сусідній камері сидів Льоня Пузанов. Вона почала швидко й нервово вистукувати йому.
— Гуде, гуде,— вистукувала вона.— Слухай, гуде...
' ("
Веснянка дивилась на неї ошелешена, не розуміючи, що робить Ляля.
Раптом крізь другу стіну застукало до них.
Стукав Іллєвський. Він взимку на підпільних заняттях так і не опанував як слід техніки тюремного перестукування. Тому з ним тепер важко було порозумітися. Він і сам відчував себе недорікою, і ті, що інколи з ним перестукувались, почувалися так, наче розмовляли з німим.
Зараз Серьожка стукав особливо безладно, і в нього виходило тільки якесь: "Ма...ма...ма..."
• —Хто це стукає?.— запитала Веснянка Лялю, що перемайнула вже до Серьожчиної стіни.
— Іллєвський.
— Серьожка? Ляля кивнула.
Веснянка щосили затарабанила обома кулаками в стіну, вдарилась об неї головою.
Вартовий гримнув прикладом у двері й лайнувся.
— Серьожка! — притулившись лобом до стіни, гаряче шепотіла дівчина.— Це я, Марійка, це я!..
— Він тебе чує,— втішала Веснянку, беручи її за руку і лагідно відриваючи від стіни.— Чує, чує...
Стояли, взявшись за руки і дивлячись одна одній у вічі. Були схожі в своїх сорочках на двох розвідників у маскхалатах, що причаїлись у темряві.
Високі зорі блідли за гратами. Густа синява шибок ставала прозорішою. Починало світати.
А внизу, в глибині, гуло й гуло.
' XII
Якби в цю ніч Ляля могла не тільки чути той гул, що прокочувався попід Полтавою, якби вона мо ла ще й бачити, звідки він іде, то побачила б...
Десь у Росії, на захід від Нового Оскола, стоять серед ночі стрілецькі батальйони, слухаючи бойовий наказ, що їм зараз читають. На темному узліссі, біля принишклих важких танків, вишикувались мовчазні екіпажі танкістів. Вони також слухають бойовий наказ.
Тщна,в,л|сі та ракети за лісом; В наступ!
Синіє вранішнє небо, чисте, як уперше в житті. Зеленіє ліс зеленню незвичайної краси і яскравості, як уперше в житті. Прокидаються птиці, кує весняна зозуля лунко, на весь світ.