— Гол! Гол!
"Їм гарно",— промайнуло в думці у Юри, і він ввійшов у двір.
Іван Петрович стояв у холодку коло стіни і аплодував переможцям, захоплений грою не менше своїх вихованців.
Юрко рішучим кроком попрямував до офіцера-вихователя і, взявши під козирок, сказав:
— Товаришу майор, дозвольте звернутися.
Іван Петрович глянув на бліде, незвичайно стривожене обличчя суворовця і злякано промовив:
— Що сталося, мій хлопчику?
Юркові губи затремтіли. Щось гаряче підкотилося до горла. Так хотілося замість відповіді ткнутися головою в рукав офіцера-вихователя і... заплакати. Але хлопчик взяв себе в руки і трохи хрипким, але твердим голосом розповів про свою провину.
...Увечері суворовці сиділи в класі і готували уроки на завтра. Хто вирішував задачі, хто розглядав географічну карту або виписував на класній дошці англійські слова. Юрко вчив урок, і на серці в нього було легко, гарно і радісно.
А тополя зазирала в вікно і в електричному світлі була фантастично прекрасна, наче з кольорового кінофільму. Але тепер вона не заважала Юркові працювати, а, здається, допомагала...