Юрко не витримав. Він поклав під парту крейду для чистки ґудзиків і озирнувся. Іван Петрович сидів біля свого столика в кутку класу, заглибившись в зошит з якимись записами.
"Не помітить",— подумав Юрко і потихеньку вислизнув з класу.
Швидко взявши картуз, він збіг по сходах униз і вийшов на вулицю. За п'ятдесят хвилин він встигне покупатися, половити раків і повернутися в училище до початку четвертого уроку. А ґудзики він почистить увечері, перед тим як лягати спати.
Швидко пройшов він один квартал, тепер повернути праворуч, пройти ще квартал, і можна спускатися до річки. Він висунувся за ріг і раптом притишив ходу: спереду повільно йшов офіцер. Офіцер був незнайомий, але він має право поцікавитися, куди йде суворовець і чи має він записку про звільнення. До того ж не можна опережати старших, не спитавшись у них на це дозволу. А офіцер ішов так помалу, паче навмисне.
Що робити? Повернути назад? Це було б найкраще: на серці так чогось неприємно шкребе... Але річка була вже зовсім близько. Він встигне повернутися... Юрко обсмикнув гімнастьорку і рішуче прискорив крок.
— Товаришу старший лейтенант, дозвольте пройти вперед,— з внутрішнім тремтінням сказав Юрко, наздогнавши офіцера.
Той, зайнятий своїми думками, замислено кивнув головою.
Схвильований, боячись, що офіцер роздумає й спинить його, хлопець швидко проминув останні будинки. Внизу з заростей виблискувала річка. Тепер уже нічого не страшно. На ходу розстібаючи сорочку, Юрко знайомою стежкою пройшов через лісок і опинився на березі.
Через хвилину він уже був у воді і, схопившись рукою за кущ лози, намацував ногою нори. Але дивна річ. Тепер, коли його бажання було здійснено, він не відчував ніякої насолоди. Він витяг рака, великого, з товстими клешнями, але і це не викликало ніякої радості. Шукаючи ногою рачачі нори, він думав про товаришів, котрі зараз чистять ґудзики, і на серці стало враз так неспокійно.
Пронизливий крик водяного птаха, що сховався десь в очереті, тільки посилював цей тривожний, непевний настрій.
Ні, негаразд він зробив. Навіщо йому це купання? Невже не можна було почекати до кінця уроків і піти на річку з усім класом?
Вода в річці здалася холодною, ловіння раків — зовсім нецікавою вправою.
Годі! Треба швидше виправити свою помилку. Швидше повернутися назад!
Юрко випустив гілку, за яку тримався. Лозина цьвохнула і, зачепивши хлопця по голові, збила з нього картуз, що, вмить підхоплений течією, поплив на середину річки. Юрко кинувся за ним уплав і, вхопивши картуза рукою, повернув назад, з кожним змахом руки занурюючи його глибоко під воду.
Тільки на березі він помітив свою необачність. В якому стані був картуз! Треба було зразу, як він спіймав його, надіти на голову, а тоді вже пливти.
Як тепер він піде? Суворовець у мокрому, пом'ятому картузі не має права показатися на вулиці.
Хлопець вирішив викрутити картуза, від чого той зовсім втратив форму. Хвилюючись, гарячковими рухами він розправив його і повісив на гілку сушитися.
Оце так! Тепер він може спізнитися і на урок! Спізнитися на урок! За два роки свого перебування в училищі він пам'ятав тільки один випадок, коли хтось з суворовців спізнився на кілька хвилин на заняття. За це він дістав найсуворіше стягнення.
Коли висохне цей клятий картуз? Може, доведеться спізнитися і йому, та не на одну-дві хвилини, а може, на цілих десять або й двадцять? Юрко доторкнувся до матерії. Вона була зовсім мокра.
Наряд поза чергою! Який сором! Про це буде оголошено перед ротою, а може, і перед усім училищем. А що, коли зріжуть погони? Що тоді? Ходити без погонів і зустрічати презирливі, холодні погляди усіх. Кожен суворовець намагатиметься обходити його стороною.
А Іван Петрович? Він тепер не візьме його під руку і не ніде з ним після занять по довгому коридорові, розпитуючи про Юркові справи і розповідаючи про свої пригоди на війні. Іван Петрович не назве тепер його Юрчиком, не погладить по голові, як то бувало раніш. Навіть під час ігор Іван Петрович звертатиметься до нього: "Суворовець Берестовий Юрій".
В розпачі Юрко схопив рака і пошпурив його в річку.
Іван Петрович може написати листа Юрковій матері. А тоді мати надішле Юркові листа, повного докорів. Мама писатиме, що держава робить для нього все, щоб його, сироту, вивести в люди. Вона нагадає йому про його батька, який загинув на фронті як герой...
Хлопчик озирнув зелень прибережного лісу. Зелене листя було зовсім звичайне, аж ніяк не схоже на листя тієї тополі, що росте біля вікна класу.
— Навіщо я все це зробив? — спитав він сам себе.
Картуз протряхав дуже помалу. Нервуючись, Юрко встав пошукати кращого місця для сушіння. Трава не лоскотала босої ноги, а неприємно колола. Все було не так, як учора і позавчора, коли тут лунав радісний гамір учнів класного відділення майора Антонова.
"Наряд поза чергою!" — знову майнуло в думці. Наряд не страшний! Винуватий, то терпи! Але погляд Івана Петровича... Коли б офіцер-вихователь кричав, загрожував, тоді можна було б особливо не переживати. Ні, він сумно подивиться і скаже: я не сподівався від вас, суворовець Берестовий Юрій. Не Юрчик, а суворовець Берестовий Юрій. А ще вчора Іван Петрович оголосив при всьому відділенні подяку Юркові за гарні малюнки до літературного журналу, що його видають в училищі. Місяць тому Юрко заявив, що хоче вчитися грати на роялі, і Іван Петрович відразу ж прикріпив до нього вчителя музики. Зовсім недавно сам генерал, начальник училища, потиснув йому руку за вправну їзду верхи. Вчителька танців завжди ставила Юрка за зразок для інших. В щотижневій радіогазеті училища Юрка не раз відзначали як зразкового суворовця. Всі люблять його в училищі, піклуються про нього, а він...
Ні, треба негайно бігти звідси і розповісти Івану Петровичу про все, про все... Хай зріжуть погони, але невдячним він не буде. Він заслужив кару і мужньо її перенесе, якою б важкою вона не була.
Юрко одягся, розправив, як зумів, свій картуз і бігом кинувся від річки. Не звертаючи уваги на прохожих, він швидко пройшов дві вулиці і вскочив до під'їзду училища. З двору пролунав радісний вигук Ігоря Бродова: