Ввійшовши до вітальні, Барбара побачила, що хлопчики захопилися механічним конструктором і забули про неї. Це добре. Самостійні, легкі, здібні діти. Всі троє були темноволосі, як Марк, і на вигляд старші від свого віку, немов під тягарем незвичайних здібностей рано подорослішали. Все ж клопоту із ними вистачало: вони повсякчас щось забували, губили, ламали речі, обдурювали, передражнювали вчителів, шкільних товаришів і батьків, билися між собою і з іншими дітьми й часто ні з сього ні з того вибухали плачем. Та коли Барбара карала їх, вони, немов навмисне, не плакали. Вона не завжди могла впевнено сказати, кому дала життя,— вони були такі незрозумілі, що, навіть коли бились або грубіянили їй, здавались нереальними, наче вона їх просто вигадала. Вигадала саме вона, а не Марк. їхньому батькові було ніколи. Вій завжди поспішав. У його кабінеті стояли три старі друкарські машинки, в кожній з них було закладено папір — стаття, рецензія чи навіть роман, він писав їх одночасно, і в нього не вистачало часу для дітей, він лише похмуро кивав їм або спиняв їх. Він, Марк Арбер, був такий скороспілий, що після написаного в двадцять чотири роки першого роману, який набув великого розголосу, йому доводилось бігати з місця на місце, від однієї машинки до другої, нестямно прагнучи не відстати від самого себе — він називав це "встигати за своїм другим я", "істинним я". Цей уявний Марк Арбер на відміну від реального весь час щось друкував на машинці й творив. Реальному Маркові Арберу було вже за сорок п'ять, і він, як і більшість відомих критиків середнього віку, здійсппв перехід із "перспективних" у "визнані", уникнувши проміжного щабля.
П'ятирічний Строчі спорудив невелику машину. Машина була людиною і автомобілем воднораз, нею керував моторчик, що входив до комплекту конструктора. "Це сучасний кентавр",—мудро зауважив хлопчик, і Барбара запам'ятала його слова, вважаючи, що думка може придатися їй у вірші для популярного ілюстрованого журналу...
Мов непрохана гостя, вона сиділа, спостерігала, як зосереджено возяться її сини з металевими пластинками, гайками, гвинтами, і тупо думала, що їй треба приготувати вечерю і подзвонити Маркові в коледж, дізнатися, що сталось...
Уранці він пішов з дому розгніваний, і коли вона, похмура й насуплена, зайшла до його кабінету, то побачила там у кошику для паперів чотири чи п'ять зіжмаканих аркушів — весь його доробок за тиждень.
Марк ніколи не одержував Пулітцерівської премії. Знайомі говорили про його творчу кризу із звичним співчуттям; якщо їм не подобався Марк — вони вихваляли Барбару; якщо не подобалась Барбара — вони захоплювалися Марком. Обос були "визнаними", але це мало що міняло в їхньому житті. Весь час відкривали якихось молодих письменників, котрі народилися в середині чи в кінці сорокових років, неймовірно, страхітливо молодих; вони відштовхували, відтісняли людей такого віку, як Арбери... Визнання повинне було давати їм задоволення, а замість цього воно змушувало їх відвідувати довгі, проникнуті незмінною ворожнечею прийоми з частуванням, що часто відбувалися протягом нескінченної в Новій Англії зими.
Вопа налила собі ще віскі й заснула в кріслі. Невдовзі її розбудив гамір — билися діти. Вона сказала: "Припиніть", і вони відразу послухались. У вітальні стало темніше, хлопчики бавились у глибині її, біля великого, викладеного цеглою каміна, яким родина ніколи не користувалася. У Барбари боліла голова. Вона підвелася і вийшла налити собі ще віскі.
Близько першої години ночі Марк увійшов до будинку з чорного ходу. Він спіткнувся в темряві і ввімкнув світло. Барбара в картатому купальному халаті сиділа в кухні біля столу. В неї було гладке, лиснюче, тупе, обважніле від утоми обличчя. "Якого,біса ти сидиш тут?" — спитав Марк. Вона спробувала здвигнути плечима, він подивився їй просто у вічі. "Я привів тобі економку. У тебе немас часу для себе, для свосї роботи.— Вимовляючи ці слова, він, посміхнувшись, скривив губи, щоб у неї не лишилося сумнівів щодо його ставлення до цієї роботи.— Ти не повинна занедбувати поезії, тому ми беремо в дім економку не для важкої роботи, а для нагляду за господарством — іпшими словами, в її обов'язки входитиме, так би мовити, осмислення щоденних потреб. Тобі не доведеться думати про дрібниці".
Він не був п'яний, хміль минув кілька годин тому, і тепер він говорив плутано і пишномовно, як говорять удосвіта. Він був у потертому твидовому пальті—в тому самому, яке носив, коли вони одружились,— без краватки, мабуть, кудись її запхнув; його одутле, червоне обличчя було огидне. Барбара подумала, що реальність надто жорстока для поезії і що поезія й сама мова знічуються перед живою людиною та її потребами.
— Економка тут, за дверима,— мовив Марк,— зараз я її приведу.
Він повернувся зі студенткою, на вигляд такою, як і сотні інших студенток.
— Познайомтесь, це Дорі, а це моя дружина Барбара. Певне, ви вже зустрічались на якому-небудь вечорі в коледжі,— сказав Марк. У руці він тримав валізу, що, мабуть, належала дівчині,— Дорі висловила бажання жити й столуватись у сім'ї викладачів факультету. Декан їхнього відділення направив її до нас. Дорі наглядатиме за дітьми, допомагатиме тобі. Ми можемо влаштувати її у вільній кімнаті. Давай проведемо її нагору.
Барбара сиділа непорушно. Дівчина була бліда й розгублена, на вигляд їй років шістнадцять, не більше. Не причесана, вона дивилась на Барбару широко розплющеними очима і, здавалося, хотіла щось ска затн.
— Треба ж відвести її нагору, ти що, збираєшся сидіти тут усю ніч? — розізлився Марк.
Барбара показала жестом, щоб вони йшли без неї. Важко дихаючи, Марк сердито затупотів по сходах, і дівчина відразу пішла слідом. І ось уже ніщо в домі
не вказувало на її присутність: кроки її були легкі й безшумні, вона нічого пс сказала, і тільки ледь чутний незнайомий запах, який лишився в кухні, нагадував про те, що тут відбулося,— запах парфумів, чисто вимитого волосся, запах паніки. Барбара сиділа, прислухаючись до важких ударів серця в грудях, і згадувала, як одного разу Марк пішов від неї і опинився в квартирі їхнього чікагського зиайомого — попав у якусь вуличну пригоду, де його потовкли,— як віп набив їй під оком синець під час суперечки про достоїнства Самуеля Річардсона, і як... Гірких спогадів було багато. Згадала вона, звісно, й Маркових коханок, про одних вона здогадувалась, інших знала, та ось тепер...