Вона завжди приносила до нього в кабінет вірші. І часто брала в нього книжки, де кожна його позначка була для неї головоломкою. Розмовляючи з нею, він звичайно розглядав свої нігті, відкидався на спинку крісла і говорив у властивій йому наполегливій і зневажливій манері, немов Дорі взагалі не існувало, ніби перед ним натовп або його друзі — однаково хто,— він нападався на самозванців у сучасній поезії, додаючи" до кожного імені "цей кретин з його сонетами", "ця корова з дочірнім комплексом", так розпалюючись, що Дорі хотілося запротестувати: "Будь ласка, пе сердьтссь! Будьте поблажливі. Любіть мене і будьте поблажливі".
Цієї зими він шість чи сім разів пропустив лекції, і всі дівчата виявили такт. "Як ти вважаєш, він справді геній?" — запитували вони одна одну. Його розтлінна, руйнівна зневага до всього, його лиснючі костюми й визивні черевики волоцюги, блиск ного тирад так разюче відрізняли його від їхніх власних батьків, що він справді міг видатись геніальним; це були дівчата, які серйозно вірили в існування геніїв. їхні високо-оплачувані велемовні викладачі вселили в них неясний сором за себе, навчили мовчати про свої таланти, почувати себе невпевнепо в стінах коледжу і бути впевненими у власних силах 8а його порогом. І Дорі, в якої не було ніякого таланту, а показник інтелекту був відповідно низький, ніколи багато не розповідала про себе. А втім, може, її талант полягав у відданості своїй пристрасті, в підступному терпінні, в її підступному терпінні, в усмішці, що відкривала ще дитячі, але дуже гострі зуби... Одного разу Дорі понад годину чекала на доктора Арбера, вона принесла йому нові вірші. Він спізнився, однак до кабінету ввійшов стрімко, наче всю дорогу поспішав, важко сів у крісло, що заскрипіло під ним, і насилу віддихався; вигляд він мав досить дивний. Його критичні статті часто з'являлися в нью-йоркських газетах і журналах, а головне — його знали як автора трьох невеликих романів жахів. Тепер його погляд був наче випалений, знебарвлений. Навіть коли б один із професорів надумав сам себе спалити на очах у Дорі, вона, як і кожна студентка цього коледжу, ввічливо сиділа б на своєму місці; не звернувши уваги на його дивний погляд, вона почала свою відрепетирувану промову про... Та хіба, зрештою, не однаково про що? Чи то були вірші Емілі Дікінсон, чи несамовита туга Шеллі, чи її власна шалена пристрасть — хіба не однаково? Ненароком його рука лягла на її руку. Вона вражено глянула на цю руку, схожу на шматок м'яса, потім на нього — і не ворухнулась. Вона сиділа перед ним на стільці, зухвала й довговолоса, безвісна студентка перед чоловіком другорядної слави, і при світлі вимового сонця вона бачила кожну зморщечку на його вже немолодому, дуже нетерпеливому цієї хвилини обличчі, кожний червоний прожилок в його очах; і спокійно та ввічливо промовила:
— Мабуть, я повинна сказати вам, докторе Арбер, що закохана в вас. Це сталося зі мною не дуже давно.
— Що, що? — перепитав він і стис її слабку руку, наче вітаючись. — Що ви сказали? — В його голосі чулося здивування і ледь роздратована настійливість; з цього все почалося.
Його дружина друкувала вірші під своїм колишнім прізвищем — Барбара Скотт. Багато років тому, ще дівчиною, вона мала й трете ім'я — Барбара Камерон, але воно належало до другої епохи, про яку вона згадувала тільки на сеансах у психоаналітика. На захаращеному горищі вона розчистила собі місце і там, віддалік від дітей, любила сидіти сама й думати, втупившись у маленький восьмикутник вікна. Перехожі здавалися їй пікчемними й безпорадними. Сама вона була огрядна, пітлива жінка, всі її сукні, особливо дорогі, мали під пахвами великі півмісяці лимонного кольору, які не вибавляла суха чистка. Може, тому, що сама була така велика, вона швидко підмічала чужі вади, мовби розглядала людей у збільшувальне скло. Щоранку повз її вікно шкандибала якась баба, проходила величезна негритянка, певно, чиясь наймичка, постукувала алюмінієвими милицями дівчина з коледжу — нещасне й відважне створіння, за нею з'являвся хлопчик із лляним чубом, який жив на другому кіпці вулиці,— у його не по-дитячому серйозному обличчі було щось демонічне. її власпі діти теж були розвішені не по літах і майже не завдавали їй клопоту. Тепер двоє з них благополучно перебували в школі, а молодший, трирічний, спав десь унизу.
Нещодавно Барбара Скотт одержала Нулітцерівську премію за складний цикл сонетів "Голоси різних людей"; її енергійну, стриману манеру часто наслідували. Цього ранку вона почала писати вірш, що його після смерті авторки її агент продав у "Нью-Йоркер" ("О дикий гнів, о страхітлива зрада і стук алюмінієвих милиць, приглушений гумою"). Талант у неї був настільки природний, що вона дозволяла словам нести себе, куди замапеться. Десять років вона ходила до психоапалітика, навчилася нічого не приховувати в собі, і навіть кола їй нічого було сказати, її виручала чудова техніка. Так вона сиділа й цього ранку за своїм великим, порізаним столом — діти роками дряпали його іграшками — і, дивлячись у вікно, чекала, поки прийде натхнення. Найдужчо зворушували її люди з фізичними вадами, може, вона навіть шукала нагоди побачити їх, щоб якомога сильніше роз'ятрити душу. Однак цього ранку, крім дівчини з милицями, на очі їй не потрапило нічого такого, що схвилювало б її. Через кілька годин вона раптом збагнула, що чоловіка досі немає вдома, а навчання в школі скінчилось; її сини бігли через газон додому.
Зійшовши сходами в кухню, вона побачила, що трирічний Джеффрі відкрив білий пластмасовий бутель із нашатирним спиртом і виливає його на підлогу й на себе; в кухні стояв страшенний сморід. Два старші хлопчики, про щось сперечаючись, вбігли в дім чорним ходом, і Барбара з криком пакинулась на них. Нашатирний спирт попав їй на штани. Хлопчики вибігли у вітальню, а вона все кричала на них із кухні. Потім важко сіла на табурет. Через півгодини отямилась і спробувала розібратися у своїх почуттях: кого вопа ненавидить — дітей чи себе? Може, вона ненавидить Марка? її істерика була виявом любові чи водночас і ненависті? Вона витерла калюжу й налила собі віскі.