Тепер, сидячи за всохлим деревом на узвозі, що спускався до шосе, дивлячись на всі оті безіменні вогні, що зникали без кінця і краю, мов якісь повільні трасуючі кулі, він добре знав, чого саме він боїться.
Дюсандер говорив про довіру. Саме цього він і боявся.
Думка про те, що десь на споді душі Дюсандер може крити невеличке, проте цілком сформоване полум'я ненависті, теж лякала його.
Ненависті до Тода Боудена, молодого, гарного, без зморщок; до Тода Боудена, здібного учня, перед яким слалося таке чудове, таке довге життя.
Але найбільше його лякало те, що Дюсандер відмовлявся називати його на ім'я.
Тод. Що ж тут важкого, навіть для старого фрица з протезами замість зубів? Тод. Лише один склад. Дуже легко вимовити. Уперти язика в зуби, трохи їх розтулити, поставити язика на місце, та й квит! Одначе Дюсандер завжди звав його "хлопчик". Лише так. Зневажливо. Анонімно. Так, саме так, анонімно. Так само анонімно, як називав номер в'язня концтабору.
Може, Дюсандер і не брехав. Ні, не просто "може", а напевне. Але залишалися всі оці побоювання... найгіршим з яких була відмова Дюсандера називати його на ім'я.
Проте він розумів, що, зрештою, все впиралося в його власну нездатність зважитися на нелегку, остаточну ухвалу. Все впиралося у безжальну правду: навіть після чотирьох років відвідин Дюсандера він так досі й не вгадав, що діється у старого в голові. Можливо, він, зрештою, не такий-то вже й здібний учень.
Машини, машини, машини. У нього аж руки свербіли вхопити гвинтівку. Скількох би він поцілив? Трьох? Шістьох? Чи, може, й тринадцятьох? Цікаво, скільки звідси миль до Вавилона?
Йому стало моторошно.
Тільки Дюсандерова смерть розставить усі крапки над "і", подумав він. Десь у найближчі п'ять років, а то й раніше. У проміжку од трьох до п'яти... це було схоже на вирок.
Тоде Боудене, суд засуджує тебе до ув'язнення від трьох до п'яти років за зв'язок із відомим військовим злочинцем. Від трьох до п'яти років кошмару та холодного поту.
Рано чи пізно Дюсандер все одно помре. Тоді розпочнеться очікування. І йому млоїтиме в шлунку щоразу, як він чутиме дзвінок телефону або дзвінок у двері.
Він не був певен, чи зможе це витримати.
Йому знову засвербіли пальці — так і кортіло вп'ястися у гвинтівку. Тод зціпив кулаки і тицьнув ними собі в пах. Його охопив нудотний біль, і він лежав якийсь час, скрутившись калачиком на землі, з губами, завмерлими в мовчазному зойку. Біль був жахливий, але урвав нескінченний плин думок.
Принаймні на якийсь час.
20
Для Моріса Хейзеля та неділя була днем чудес.
"Атланта брейвз", його улюблена бейсбольна команда, розгромила у серії з двох зустрічей сильну команду "Цинциннаті редз", яка завжди посідала найвищі місця у таблиці чемпіонату. Лідія, що вічно вихвалялася, ніби завжди про себе дбає, і раз у раз повторювала прислів'я "Береженого і Бог береже", посковзнулась на мокрій підлозі в кухні своєї приятельки Дженіт і розтягла стегно. Тепер вона вдома у ліжку. Нічого серйозного, нічогісінько, дяка Богові (якому Богові?), однак це означало, що вона не зможе приходити до нього щонайменше два, а то й чотири дні.
Чотири дні без Лідії. Чотири дні він не муситиме вислуховувати, що вона попереджувала його, аби він не ліз на хистку драбину. Чотири дні він не чутиме її слів про те, що вона завжди його остерігала перед цуценям Роганів, мовляв, воно призведе їх до лиха, вічно ганяючись за Коханцем. Чотири дні Лідія не допитуватиметься, чи не радий він тепер, що вона, Лідія, змусила його піти застрахуватися, врятувавши їх від старечого будинку. Чотири дні він не чутиме, як Лідія торочить, що багато людей живе цілком нормальним життям чи принаймні майже нормальним, хай навіть вони й спаралізовані нижче пояса; адже у кожному музеї чи картинній галереї міста, крім сходів, є ще й стежки для колясок і є навіть спеціальні автобуси. Втішаючи його, Лідія бадьоро всміхалася, після чого щоразу заливалася слізьми.
Моріс поринув у блаженний пообідній сон.
Коли він прокинувся, було пів на шосту вечора. Його сусіда спав. Моріс ще й досі не пригадав, звідки він може знати Денкера, але був певен, що колись його знав. Він уже раз чи двічі поривався був розпитати Денкера про його минуле життя, але щось його утримувало. Та сама таємнича сила утримувала його й від простої банальної розмови з ним — про погоду, останній землетрус або про те, що "Телегазета" пише, ніби Майрон Флорен візьме участь як спеціальний гість у програмі Вельке.
Моріс казав собі, що він утримувався від розпитів, бо йому подобалася така розумова гра, надто корисна, коли ти від плечей до стегон у гіпсовому корсеті. Якщо ти сушиш мозок над якоюсь загадкою, у тебе менше часу розмірковувати над тим, що решту свого життя ти муситимеш мочитися через катетер.
Якби він спитав Денкера навпростець, то ця розумова гра, можливо, швидко скінчилася б і не дала бажаних плодів. Можливо, вони пригадали б, що десь колись і справді зустрічалися — під час подорожі поїздом, на пароплаві, а то й у таборі. Денкер міг бути у Патіні: там було повно німецьких євреїв.
З другого боку: одна медсестра сказала йому, що Денкера можуть за тиждень-два виписати. Якщо Моріс доти не зуміє його вирахувати, він скаже собі, що гру програно, і спитає того чоловіка: "Послухайте, у мене таке відчуття, ніби я вас знаю".
Та було тут щось більше за це, говорив він собі. Було ще щось у тому відчутті — якесь погане передчуття, що змусило його згадати оповідання "Мавпяча лапа", де кожне бажання виконувалося внаслідок якогось лихого повороту долі. Старе подружжя, яке стало власником тої лапи, забажало мати сто доларів і дістало їх на знак співчуття, коли їхній єдиний син загинув під час жахливого нещасливого випадку на млині. Тоді мати забажала, щоб син до них повернувся. Невдовзі після цього вони почули, як хтось повільно йде стежкою до дверей; потім розлягся стук у двері, справжній шквал ударів. Нетямлячись із радощів, мати збігла сходами донизу, аби впустити єдину свою дитину. Натомість батько почав розпачливо рачкувати в темряві, шукаючи засушеної лапи. Нарешті знайшов її і висловив бажання, щоб їхній син помер знову. Коли мати за хвилю відчинила двері, на ґанку нікого не було — тільки гуляв шалений нічний вітер.