Дюсандер помахав рукою в повітрі, немовби відкидаючи таке безглузде припущення.
— То було бажання полоскотати нерви. Мовляв, треба в недільному випуску почастувати людей дещицею жаху. Викликати давні привиди, хай і заяложені, але ще корисні — Торсо, вбивцю з Клівленда, Зодіака, таємничого Містера X, вбивцю Чорної Жоржини, Джека Спрінгхіла. Бридня, та й годі! Але мене це змусило замислитись. А що ще залишається старому, як не розмірковувати, коли давні друзі більше не приходять до нього у гості.
Тод знизав плечима.
— Я подумав: мавши бажання, чого, звісно, бути не могло, допомогти тому мерзенному жовтому псові-журналісту, я міг би пояснити деякі з тих зникнень. Я маю на увазі не забитих ножем чи ціпком, хай Бог заспокоїть їхні заблукані душі, а тих, кого не знайдено. Бо принаймні декотрі з волоцюг, що зникли, спочивають у моєму підвалі.
— А скільки їх там? — стиха запитав Тод.
— П'ятеро,— спокійно відповів Дюсандер. — Якщо рахувати того, з ким ти сам допоміг мені розібратися.
— Ви справді несповна розуму,— сказав Тод. Шкіра у нього під очима зробилася білою і прозорою. — У якомусь пункті вам відмовляють ваші трикляті гальма.
— Відмовляють гальма! Яка чудова ідіома. Може, й твоя правда! Та потім я сказав собі: "Цей шакал-газетяр був би радий почепити всіх зниклих волоцюг на когось одного — на отого його уявного Ловця п'яничок. Але я знаю, що це було б помилкою".
Після чого я запитав себе: "А чи не знаю я ще когось, хто міг би це робити? Когось, хто останні кілька років був би у такому самому стресовому стані, як і я? Когось, хто міг чути брязкіт кайданів на старих привидах?" І відповідь була така. Знаю. Це ти, хлопче.
— Я ніколи нікого не вбивав.
Перед його очима постали не п'янички: то були не люди, атож — ніякі не люди. У своїй уяві він бачив самого себе: зачаївшись за всохлим деревом, він дивиться в оптичний приціл своєї гвинтівки, мушка застигла на скроні чоловіка з бридкою цапиною бородою, що сидів за кермом "субару-брета".
— Може, й ні,— приязненько погодився Дюсандер. — Але того вечора ти так добре тримався. Гадаю, ти був не так вражений, як лютий, що стареча неміч поставила тебе під загрозу. Чи, може, я помиляюся?
— Ні, не помиляєтесь,— сказав Тод. — Я завжди на вас чхав, і чхаю й досі. І допоміг вам лише тому, що ви маєте у своєму сейфі щось таке, що може зруйнувати моє життя.
— Ні, я там нічого не маю.
— Що? Що це ви торочите?
— То був такий самий блеф, як твій "лист, залишений у товариша". Ти ніколи не писав такого листа, і в тебе ніколи не було такого товариша, а я ніколи не писав жодного слова про наш... сказати б, зв'язок. Зараз я розкриваю свої карти. Ти врятував мені життя, байдуже, що тільки задля того, аби оборонити себе; це не змусило тебе діяти повільніше чи менш кмітливо. Я не можу зашкодити тобі, хлопче. Кажу тобі це відверто. Я зазирнув смерті в вічі, і вона налякала мене, але не настільки, як я сподівався. Ніякого документа немає. Як ти сказав, ми квити.
Тод посміхнувся: химерний вигин вуст. Дивні глумливі іскорки в очах.
— Herr[29] Дюсандер,— сказав він,— аби ж то я міг цьому повірити.
Увечері Тод спустився узвозом, що виходив на шосе, підійшов до всохлого дерева і сів на нього. Сутеніло. Вечір був теплий. Вогні автомобілів, мов довга жовта гірлянда стокроток, яскріли у присмерку.
Документа немає.
Лише тоді, коли їхня розмова завершилася, Тод збагнув усю безнадійність свого становища. Дюсандер сказав, що Тод може обшукати увесь його будинок, і коли не знайде там ключа від сейфа, це буде доказом того, що ніякого сейфа нема взагалі, а отже, немає й листа. Але ключа можна сховати деінде, його можна покласти у слоїк з-під маргарину чи вишневого сиропу, а той слоїк поставити під віддерту й знову поставлену на місце мостину; Дюсандер навіть міг поїхати до Сан-Дієго і сховати її в мурі, яким обведений куточок, де ведмеді тішаться ілюзією волі. Власне, провадив Тод, Дюсандер міг би просто викинути того ключа. А чом би й ні? Він був йому потрібний лише раз, щоб покласти до сейфа написаний документ. Коли він помре, хтось інший візьме його з сейфа.
На те Дюсандер неохоче кивнув, але, замислившись на хвильку, підкинув ще одне розв'язання проблеми. Коли він одужає і його випишуть з лікарні, хлопчик може обдзвонити всі банки Санта-Донато, кажучи банківським службовцям, що телефонує на прохання свого дідуся. Мовляв, за останні два роки сердешний дідусь так постарів, що не пригадує, де поклав ключа від банківського сейфа. Ба гірше: не пригадує, у якому банку в нього сейф. Чи не могли б вони поглянути, чи є серед клієнтів їхнього банку Артур Денкер, так, ім'я одне. І коли Тод перевірить один по одному всі міські банки...
Тод уже знову тріпав головою. По-перше, така легенда конче викличе підозру. Вони подумають, ніби це якесь шахрайство, і заявлять у поліцію. Навіть коли всі вони купляться на цю баєчку, нічого путнього з цього не вийде. Якщо в жодному з сотні банків, що є в Санта-Донато, і не виявиться сейфа на ім'я Денкера, це ще не означатиме, що Дюсандер не орендував сейфа в Сан-Дієго, чи Лос-Анджелесі, чи ще в якомусь місті, розташованому між ними.
Нарешті Дюсандер склав зброю.
— Ти, хлопче, маєш на все відповіді. На все, крім одного. Що я виграю, коли тобі брешу? Я вигадав ту історію, щоб оборонитися від тебе,— то був єдиний мій мотив. Тепер я намагаюся пояснити тобі, що документ — просто вигадка. Який, на твою думку, я мав би з нього зиск?
Дюсандер на превелику силу трохи звівся на лікті.
— Власне кажучи, навіщо мені взагалі в моїй ситуації якийсь документ? Я міг би зруйнувати твоє життя, навіть не підводячись із цього лікарняного ліжка, якби це було те, що мені потрібне. Я звернувся б до першого-ліпшого лікаря, що проходив би повз мене, вони тут усі євреї, і всі дізналися б, хто я такий, принаймні ким я був. Але навіщо мені це здалося? Ти гарний учень. Перед тобою чудова кар'єра... якщо ти не погориш на своїх п'яничках.
Обличчя у Тода закам'яніло.
— Я ніколи вам не казав...
— Так, я знаю. Ти ніколи нічого про них не чув, ти ніколи не торкався жодної волосинки на їхніх брудних головах; гаразд, хай буде так. Я більше про це не говоритиму. Скажи мені одне, хлопче: навіщо б я тобі брехав? Ти сказав, ми — квити... А я скажу тобі, що ми можемо бути квити, лише коли довірятимемо один одному.