— Бабі Богиньці вже давно прийшло на пам'ять, чия то така хитра, що вперед них побігла, але думала, що зразу тако не скаже, хай покортить йому...
— Я вже таку й не знаю.
— То тебе оно скільки в селі не було,— вернула на старе баба Богинька і пристала знов трохи, щоб здоровішим оком розгледіти Яринчиного сина.
Це головина така. її там хтось підвозив до станції.
Богинька бачила. Хай їздять. Далеко, ти думаєш, одлучилась, Ще-но перед костьолом, а вони осьо з Яринчиним сином та й то де.
Проте ж їй і не хотілося, щоб хлопець сам допетрав, чия то пішла. Бо та оно до своєї брами звертала, то що вже Угадувати, й так видно, що голова живе.
— Га-а-а,— проспівала голосненько баба Богинька, аж Яринчин син оглянувся,— це та, що в Житомирі учиться, кажу тобі. То головина. Отако. Мгм, вона.
♦Злякався, бач,— затим намислила собі Богинька,— встид йому тепер баби".
— Та й це ви кажете...
— Скільки вони туди попоперли всього, чуй-но,—охочіше підступилася Богинька, аж грубшим кінцем палички ткнула Яринчиного сина в спину; там ще й за клумачка був клопіт,— Мені Сяньчиної дочки чоловік був раз розказував. Машинами, чУв, вивозили, тіко щоб училася.
— Це така наука.
— Правду кажеш. Це вони тепер так вчаться.
— А мене то й не прийняли.
— Світ такий, сину, настав, та світ такий. Як вони його в Допрі замкнули, та й він мусів признатися. Цей шофір. Тамо біля Двірця половили, цілу машину дзернят десь перли.
— Та який з тих дзернят толк?
Еге, балакай. Сянька з свого городу оно возить,— за чарочку по двадцять копійок бере. Така.
— Мм...
"~ Тебе як давно не було, то ти за ціни позабувався
Вони вже й хату головину минули, а Яринчин син ще й оглянувся, аж заболіло в шиї од вузла,— сили в баби хватило скрутити такого,— але де та головина буде тобі, зразу в хату. Щось же в них там робиться, бо чого це тако нищечком приспішати у дворі, й хоч би оглянулась тобі.
— Це як вона головина, то що з нею балакати,— закортіло Яринчиному синові по-старечому слово сказати.
— І не займай, сину, хай вона собі буде міська.— Баба спинилася, полапала на животі і дужче припнула полу лейбика.
— Диви-но, десь ґудзик "іден згубився.
— Та пришиєте,— теплішим голосом обзивався Яринчин син; якраз уже з горба було, легше ж.
— А проте з мнясом вирвали,— шкода було бабі того ґудзичка,— вони в мене в скрині лежали, то я їх содою була почистила.
— То це стільки лежали, що аж потемніли. Не залізні, баб?
— Та де. Костяні. В канавках міддю позаростало.— Баба Богинька одняла руку з поперека та притулила жменькою полу, щоб не піддувало, і вже тою рукою й не ворушила.
Це аж поки Яринчин син побачив, що то в баби в жменьці біліло. Гроші у вузлику тримала, і що б не робила тою рукою, а хоч мізинцем вдержувала вузлика.
— Як ти оце кажеш, сину, за неї, де вона тамечки вчиться та вчиться, і що такс роблять, чув, то я тобі не знаю, що сказала б.
— Де ж я казав? Це ви.
— Еге?
— Хай собі там вчиться, про мене. Я й не знав, яка там у голови дочка.
— Еге, не знав, кажеш. Так, так.
"Не знаєш ти,— баба стала вдихнути глибоко, й у грудях аж хрипи озвалися,— думав, баба дурна та розкаже".
— Певно.
— Це Микола Клікмаїршин мені казав, він трохи возив на ♦бобику" голову. Каже, як приїхали за Трембачем, то він жінці моргає, щоб бігла, дурна, там на межі золото закопане. А воно на машину все чутно. Та й так узнали. Ну да. Скільки ж його там треба того золота — хай господь милує й одвертає. Коли вони вже понаїдаються.
— Давно приїжджали, бабо? — Яринчин син жвавішими очима оглянувся буцім на головину хату, та не забувся шапчину поправити над цим одним вухом затуленим, так йому в нього десь задуває.
збирачі каміння
— Осьо на різдво. Довго були, возили тутечки і комірника, і бригадира. Агрономові тільки нічого. Він молоденький. То йому нічо.
— Та буде й йому.— Яринчиному синові стало смішно: щоб це така довга дорога була поперед містечком.
— Але крадуть люди, не питай.— Баба Богинька пробувала зачепити ключкою свого мішечка, щоб же ж Яринчин син так не біг, бо їй самій страшно од такої мови.— А колись щоб украсти — боже збав. Де ти бачив, сину.
— Як я колись моркву крав у колгоспі, зара вам розкажу.
— То це ж діти, хочеться морквиночки. А ще ж твого батька десь не було.
— Та чого, був.
— А оцей-го, агроном, що новий став, то таке лихе. Половив жінок десь, і в матір, і як хоч до них — отаке-го, чув. Щоб мені, каже, й листочка з поля не взяли, бо дам усім.
— Має правду, ні?
— Але як ти до людей тако, то який гандж з цеї роботи... А он уже бабі Богиньці й звертати, і їй наче одлягло на
Душі, але ще чогось боялася: як то не Яринчин син, а так хтось
перевдягнутий, випитує. Мало їх таких ходить світом.
— О, диви-н, камору хтось викинув,— Богинька поштур-Цяла паличкою з боків, шукаючи дірочки, бо камера трохи вмерзла в лід.
— З комбайна, як така велика,— і Яринчин син зрадів знахідці; він попустив мішечка до колін, тримаючи його перед собою — ждав, що баба скаже.
— А мені якраз комина обкутати,— баба зіперлась одним ліктем на коліно, а паличкою далі виминала рипучу гуму, пробуючи пальцем, чи ціла.
— То хто б це вам цілу тут покинув?— терпів уже Яринчин син, бо куди ж із тим клумачком.
— Еге, з літа й не такого понакидали, бачив би ти.
— Глядіть, бо я вже пішов,— гукнув зоддалік до баби.— Нате вам, баб.
— А так я собі обіпну та й буде мені. Бо глини не напасешся затиньковувати.
Богиньці аж чоло обросилося, як така робота, але й не забувалася поглядати, де там Яринчин син.
І вже як той минув школу і на горбі біля майстерень, Що їх видно цегляними боками аж сюди, став на місте-чко звертати, баба заходилась прив'язувати камеру до мішечка.
їй так було геть добре: мішечок на спині, а камера, перев'язана мідним дротиком,— баба його ще біля сільради підой-няла,— спереду.
"Еге, так я йому й скажу,— боялася вголос, прямуючи тією ж дорогою,— хай думає, що я закусилівська, чув, та закусилівська".
Ганя ж то перша додумалася, що це буде, як баба помре у лікарні. Що не забрали,— хіба не було куди чи вже так не хотіли.
— Петро, давай заберемо, щоб не казали.
То це добре, що в нього машина, нікуди не треба йти просити, сів та й поїхав на своєму молоковозі.