Вона ще думала трохи пождати, заки Микола справиться в хаті; не піде ж так. Але як Трембач попався, то тепер хоч не обзивайся ні до кого. Найми-но візьми машину — в'дразу десь зупинять: куди й чого "ідеш. Розказуй потім, що баба сама живе, нема кому помогти,— повірять тобі.
То хоч за цього стовпчика довідається; має вона право чи знов мовчи.
Богинька обізвалася, заглядаючи в темні сінці:
— Чуй-но, Миколо, а як на межі вкопаний, то це як-то вже їхнє, га?
Ай-бо, засміялася б,— вийшов з хати, знов на клямку замкнув; але ж син.
— То як ви не здоровкаєтеся з ним.
А вона чого має вгинатися? Корову в город пускає. Йому мало свого, то він ще на півзаступа межі одкопав. А стовпа, спитайся його, не підрив хіба з того боку, бо думав, що спить баба й не чутно їй.
— Скажете, Микола хтів бачить його.
То скаже, чом не сказати. Оно Ярина дітей пошле вкрай городу то вони постають і здалеку гейкають, бояться цеї корови. Але вона йому не подарує, хай знає.
— Кажіть, як ви пишетеся,— знайшов десь олівчика обгризеного.
— Якби я сама знала. Марійка Біженчиха пиши.
За ворітьми Богинька оглянулася з тієї руки, чи нема кого До пари на містечко. Такого на душі радості було, що когось би сама втішила.
♦Але не йдуть чогось люди,— однак не втікала од неї Радість,— чи це по роботах усі так".
— Ви ще щось хотіли взнати, бабо?— Вона б дурна підглядати, як він моняється з тою клямкою; справді, мала до нього слово.
— Хай того чорта не присилають,— то це ж йому й не новина, знав же— я собі коні найму.
А то наважили — півтонки Яринці й учителю Колеснику стільки. Бач, тих машин мало. Одбирають половину цьому вже; та й на містечку син з гонором уїжджає в подвір'я з тою півтонною. А хіба ж тут стільки? Ярині й руки впустилися. На око поділили собі: Колесник половину звантажив, а те Ярині перепадає.
А хлопцеві в голові хіба, що кузово те нерівне од кабіни. З цим самоскидом. Привіз півтон ни — стрічайте, мамо. Та й не сміх, кажи.
— Довідайтеся через тиждень, бо я зара сказати не можу. Сховав цю сигаретну пачку з написаним її ім'ям; хай робить, як знає.
Проте до дурного цим сміхом перло з душі, ну кричала б на цілу вулицю з радощів.
Верталася, не знає, скільки ще, але заставала хату замикану. От десь у берег зійшов її син,— може, корові вкосити.
— Миколо,— придумувала собі таку нову розмову з сином, буцім він тут стоїть і нікуди не йшов,— я одпасу за тебе, побачиш. Ти кажеш, голова. От воно тобі й є, його черга товар пасти, то він пройшовся трохи за чередою, щоб люди бачили, а тамо за сільрадою вже "бобик" чекає. Бо я не хочу цеї ганьби перед людьми.
♦Боже, сину, на кого ж я тебе покинула".
У такому щасливому смутку верталася через місток з цеї Закусилівки,— вона б те вугілля по грудочці перенесла в руках, якби ж не це все таке-го якесь.
Баба Богинька аж вчудувалася: чи не Яринчин це син встав типіро-но з автобуса. До станції то й він не признавався — еге, не взнав, бо вона за осінь вкривіла — бач, з цею палюгою,— й згорбатіла — якісь гачки на хребті повиростали. Вона в автобусі трохи спереду їхала, її посадили, а Клікмаїр-ша ззаду одно тільки божечкала, що не познала й того, й іншого: як їх там понабивалося, молоді, хто-зна й скільки.
"Не велике диво,— тішила себе й далі Богинька,— вона ж від мене старша на скільки це?"— І тислася з паличкою вперед людей, що вибиралися сошею до станції.
"Ти кажеш",— не забувала вона за Клікмаїршу, яка десь таменьки грубуватим голосом, як-то схололим на цьому вітрі, пробувала голосно напитувати собі когось до пари, бо вже таке наче й поночіло.
♦Еге, питай, питай — поможе тобі хто. Це такі, що поможуть",— надумувала Богинька.
Перед станцією,— якраз поїзд проходив і аж війнуло на бабу— їй це був час хустку перекутати, але кпумачка ставити на землю не хотілося, бо скільки того поїзда, і вона однією рукою, помагаючи твердими губами, підв'язувалася собі під шию.
"Єй-бо, присєй-бо, Яринчин син",— раз проз раз заглядала на хлопця та тулилася ближченько до нього: людей така навала перед цим поїздом, не дуже й пропхнешся.
Ну та як це пора така, то не радітимеш хіба цим-го шитим валянкам з глибокими калошами, що не ступнеш У мокрому снігові, й слід мов довший за підошву, бери катайся,— а то ні. Така відлига.
Бабі кортіло й стати вже, одзіпати, але спинись візьми, то Доженеш його, гляди щоб.
Лякало бабу тільки, що це з тою шапкою: бровами не перестає нигати, так вона йому на очі лізе; єй-бо, з криміналу, оньо й побритий геть.
— Диви-н, дощ у зиму випав, г-а-а,— обізвалася баба, коли вони трохи поставали перед рівчачком. Місточка розвернуло, і це як хоч йди.
Там зо дві краплі впало на хустку, то їй аж млосно зробилося,— ще й того клопоту, як тільки півдороги подужали.
— Давайте-но поможу, баб.
— Та в мене легеньке, донь,— поспішила не вгавити баба, а сама вже попускала клумачка набік, аж її хитнуло; то добре, як є на паличку обіпертись, Клікмаїрша оно думає, що вік здужає так ходити— Вторгувала сіянки, а то в селі не допросися.
Богинька оглянулася на горбку, чи далеко люди їй то Цікаво було знати за Клікмаїршу— це вони вже де, а так всі тільки до рівчака добрідали.
— Ти бач, що людей робиться,— кортіло Богиньці зачепити хлопця, але диви-н, де впирає, доганяй тепер.
♦Оно яке дитя нслихе,— буцім виправдовувалася перед тим людом,— несе мовчечки собі".
— Ви де будете звертати, бабо?
— Та мені в Кодню ближче, а тамечки через греблю піду. Ще тра взнати, чи йдуть до церкви.
Вона могла й на греблі звернути,— скільки там тої вулиці зарванської понад річкою, але цить, не одішлеш візьмеш тако Живу людину. Де ти бачив.
— Га, кисло б воно вже тобі на лиху годину,— сварилася баба Богинька на дощик
Хоч це вона більше навмисне,— як той син Яринчин розгнівається на цю мову без впину — не дай боже, бо дощик їй аж насниться, буває. Це буцімто вона йде і на неї дощ капає, а вона мішечком раз утреться, отак носа, чоло й біля губів, і ще дужче запахне дощем на лиці; а там і вдруге, щоб зовсім сухо було, і вже пахне бабі не те що дощем, а хто й зна чим. Таке, немов вона з усім світом балакає, і кожне ж до неї вітається.