Того коридора ого куди видно, ще й двері можна порахувати по обидва боки, але вона якось дозналася, що зблизька не дуже й побачиш, та й давай невістку навчати, і та почала й собі пробувати, і вже до сина не так діло має. І до якогось часу їй на душі одлягло, вже ж менше дмуться одне на одного, а дитина раз проз раз до тієї дірочки бігає та заглядає оддалік.
То менше пузатого стало видно, й хоч так ночі скоротилися їй, а то не питай; ці позасинають собі, а вона ніч вистоїть під дверима, глядить, щоб не вперся й сюди. їй видко аж у той край коридора: стає тако задки, зіпреться на якогось лежака і гатить ногами. А слів яких поі іаслуховувала-ся за ці ночі! Як він її тік-ки не називав. Грицько ще міг десь п'яним приплентатися, ну такого, як це, ні, не було,— ляже собі мовчки до стіни, й скоріше вона з дітьми драла дасть; але щоб це тако. Шкода було теї дитини, чогось недочувало, а само так голосно балакає, аж на крик сходить. Зійдуться ці діти в хаті, то світ перевертається. Страшно стає за свою дитиночку, що воно таке неспокійне робиться та нечемне, ґвалт кричить; а то визвірилося раз: "Чого ти, бабко, до нас лізеш, не бач, що ми граємося?" Хіба не од тої сусідської перейняло, бо вона такого свою дитину не знала навчати; що ні, то ні. Одна радість, це вже як удвох залишаються, отоді вона якийсь вплив мала, хоч хто його там знає.
Той знов у тому кінці ґвалт робив: "Повбива-а-аю всіх!" І ніхто ж, ти скажи, не вийде, не скаже слова, чи це сон такий добрий у всіх, що не чують. І так вже була шкодувала ту його жіночку й цс дитя глухуватеньке; але ж ні, стій-но, чогось не набиралося жалю на всіх їх, і треба мати душу залізну, щоб сидіти у цих чотирьох кам'яних стінах з дитиною і за цілу ніч не шити, не обізватися. От не хотіла б вона, хай би просили
й до матінки, йти мирти таких-о, ну не було жалю ані до
жодного, бо цс вже не світ і не люди, а якась бригада переїжджа. Що цих людей з усенького світу, і всім сюди треба, повмощувалися на цих шибеницях і товчуться. Мало так, то ще й чорних у прийми побрали. Там така теща улізла в машину, що дві треба, а цього чорненького впоперед себе намовляє: "Не бійся, зятьок". Вивели й цю паву як-то до розпису, та й довго обох не бачили; може, з собою забрав. Еге, не одна потім просилася назад, додомки, бо хто ж це хоче бути рабинею. А це ні, якийсь культурніший, бач, трапився; бо ця гора прийде з бані, каже, що стриже там, та й виведе онука надвір. Що вони, старіші, чудуються на таку дитину, а малишня вже до себе в гурт бере, по цих поверхах у гості бігають.
їй у житті скільки довелося зазнати; чи в тому селі, візьми,— рай хіба був? Проте поганого про людей вона ніколи не думала, просто не було часу, як в інших оно, що б це посідати й півдня торочити; от тільки з останніми до сина наїздами трохи пороздивлялася, та й то — не було б цеї бабці з третього поверху, вона б тут не всиділа, о ні. Та вибігає зранку й ввечері своє на трьох роботах, поприбирає, та й чо вона має журитися, де ти такі гроші заробиш. Спробувала раз синові заїкнутися, бо їй не звикати, то ним аж кинуло: "Що, щоб моя мати з ганчіркою ходила?" То й дурний, поки вона тут, була б якась користь, а то сиди, не вилазь,— вона так довго не могла.
Далі вже Ярина тільки пальцем намічає собі дорогу, через раз об стіну дзьобає, щоб не зачепити картинку чи дзеркальце,— так синові хотілося, щоб гарно було в цьому вузенькому коридорчику. їй лаз був не такий тісний у війну, коли тра було поросяті віднести, бо що бачили, ховали од німців. Де на одвірок натрапиш, то вже бійся, як ці два кроки ступнути проти їхніх дверей. Там же й двері, шкло таке невидне, хіба як телевізор ввімкнутий, то голубе стоїть. Це її дитина довмі-лася лякати; візьме личком з того боку скла натисне,— ну втопленик тобі дивиться з дна.
Аж не дихаючи, Ярина й вухо посунула за рукою, щоб уже півлицем бути проти цеї невидної шибки, але там не чутно було й духу,
"Чи це так заснула,— думала стара жінка.— От ще такого за нею не знала".
Та, певне, вона своє одказала, та й легше, а ти ніч не спи. Не думала, щоб у місті тако вміли приказувати; сіло, як сирота, під батареєю й виспі-і-івує.
Кому ти говориш, матері:
"Мне такой муж не нужен".
"Тю, дурна,— сама собі засміялася стара жінка,— це тра так на рівному впасти, диви-н".
Вона боялася яку-небудь руку попустити, одною в стіну, а другою об підлогу вперлася, аж добре так наче, от буцім висиш, чи тебе так несе кудись понад землею.
— А гори ти де,— вийшла трохи із тої млості і згадувала, що це ж її двері не тут,— то хоч би рачки долізти.
Розуму треба тут хіба, хитнулася тако головою вперед
і на руки впала, та й тобі підпора, постояла трохи коліньми
й ліктями на твердому і вже надумала вставати, але чогось не
виходило. Ще цього їй бракувало, вона найбільше боялася
якогось паралічу; так з переляку аж голос попробувала, і чує,
що язик слухається, але звуку чогось не виходило, от тільки правим боком хрипи пішли.
Вона згадала, що fie затулила дитині вікна, цю ніч місяць з їхнього боку світив. А воно таке дурне, що проситься на вікно: "Постав і постав, я хочу на місяць дивитися". Ще її мати малу вчила затулятися і не висовуватися, як гримить. Тра-но вставати, що це з нею таке.
Знов чимсь таким гарячим наллялися руки й ноги, а потім вона вже стала чути ногами й руками.
— А то що ти робитимеш з цими хляками? — сварила себе вже, змушуючи думати й за свою хату; вона її десь покинула одну, сиріточку, й не знає, може, вже там позатоплювало все, чи згоріло, а вона тут не виплентається ніяк.
Але тра досидіти, чогось вона за сина неспокою зазнавала, що з ним ці дні таке робиться. Там уже баби двері пооббивали чи хто замка зняв, що її так довго нема, скільки поназношували шиття, а їй і не в думці. Щось їй таке син казав, що давайте машинку перевеземо до нас та й будете тут шити, але вона вже знає, яке це шиття в чужій хаті. Не було хіба в дочки,— люди сунуть; що ти їм скажеш, не йдіть? Аж таким одмолоділим тілом пробралася до ліжка, нічого так не заболіло, тернула підошвами, вже не боячись, що там почують; вони ж ніби в своїй кімнатці. Лягла й немов чула, як холод якийсь уступав їй в очі, та так добре видко стало на стелі й по стінах. Од місяця вона затулилася, але він і через тканину просився, й не те щоб йому там холодно було чи зі злості світив, що не впускають, а так наче пустував, здитинів геть, ну.