Чуй, Грицю, що ж це робити? Застає мене в обід цей Кухта; я чогось його духу боялася, не те що. "Чому це ви не хочете платити?" Як його, мовляв, треба, то бігом найдуть, а це вже який раз заходить і вдома не застає. За той місяць не заплачено, й цього скільки вже пройшло; корівку відлучить та й. Його що, так собі старшим пастухом призначили? Якось він хворів з місяць, то без нього молодші пастухи пересварилися. Там такі розумні, що захотіли іншого. Але він їм дасть. Побачать вони. А щоб це корову за "так" пасти, то він цього не бажає. То я й завтра оддам; якраз не було зі мною. Брешу вже щось з переляку,— от думала, що чоловік оддав, а сама чуманію: яка корова? О, від її чоловіка діждешся! Десь тільки голос чутно з сіней: "Да-но там води кварту". Що йому ця кварта, ще раз вертається з вулиці: давай! Бере сам собі вже набирає; ти ж ту лавку пам'ятаєш у сінях; ставав на неї, щоб банячка з полички дістати з батьковими інструментами, й раз тобі по носі попало,— чо ти смієшся, згадав? Там відро в мене з водою стояло, та й тоді так "Набери-но ще в пляшку з собою". Виношу йому в сіни, а його десь нема.
То ті перші, можна сказати, квартиранти були путніші, агроном емтеесу з жінкою. Коли батька забрали на рік у Троянів до армії, він щось почав писати,— еге, зірвуся та й полечу,— що й там роботу можна знайти. А я сиджу у цій хаті, ради не дам собі: ну, й агроном каже: "Як ви думаєте переїжджати, то й я б купив хату". Але ставлять нового агронома, Дідовського, знаю. Цей зразу: "Что, я главный агроном района". Як їм дали тимчасово пожити з половини у нашій хаті, їм щось здалося мало. Коли взнаю, що переселяються,— ну да, через стежку, в цю хату, як і наша; хто там не жив тільки — й Киселі, і Бойчуки, а Січкар з Німим займали з того, до емтеесу, кутка. Ти ще ж буфета пам'ятаєш, як був, де Оліма, твоєї тітки Гані кума зі станції, робила та й. Киселі потім сіли з половини зі Стройвансами в ту, що над річкою, за Порохнюками; а Бойчуки — то ти знаєш, в нову перейшли, біля Ніни Коло-ДЮчки. Але ж бачу, не думають перебиратися ці мої буцім квартиранти, й що я роблю? Мені якось вдалося влізти через Двері на ту полови ну хати, внесла щось трохи з одягу. Й ще одна кімнатчина, так, як наша кухня, брати, забита. Чую, Дідов-ський погрожує "Що, барахла накидала та й думає, це їй так собі. Та я два трактори зачеплю — й сліду не стане". Батько якось у сільраді був, там з нього сміються: що ти, дурний, терпиш, їм же дали по сусідству. Ну, вже й цей не витримав. Приходить, як смикне ті маленькі двері, що в їхню кухоньку, з завісами позлітало. Біжить Дідовська на емтеес що робити? А той що: "Значит, нада атступать". Рано стукає: корову доїти. Батько вирячився до мене: що це таке? А я хіба знаю? З горем перебралися у ту відремонтовану хату, а корову й кабана не думає забирати. Переказую через когось: бач, за квартиру не платить, зачиню кабана, хай знає. Еге, вона тоді біжком забирати. Та й це тобі така череда. Корова стоїть у нашому хліві, то й платіть, дурні. Кажу батькові, щоб і не здумав. А йому що, добренький такий: "Вона ж у нас стояла",— каже. То що ж це, на глум узяли, думаю, не буду навертаться до цеї хати. А раз мусіла замикатися: чорт цього Кухту під вікнами носить. У нас вікна низькі, широкі — все в хату видно. Якби під машинку не присіла, то побачив би. Але застає у вихідний нас усіх чотирьох, ну ми з батьком і вас двоє з Любою. Ми з тобою вареники стаємо ліпити на скрині, — ти дуже охочий був тоді помагати матері, їй-бо; бачимо, ввалюється цей Кухта. Я щось устигла батькові переказати, але поможе хіба. "Не здумай сідати з ним, Грицю". А татуньові клопіт дуже великий, зким; аби тільки на столі щось було.
"Не пийте ви з ними по сто грамів". Це зайде сестра Ганя, тітка моя, й не так батькові, як мені слухати. Бо він піде, а чоловіки балакають, що от дай Грицькові сто грамів, то в зарплату усім буде по двісті. Ще в Гані цеї розтрати не було, то так, сказати, й непогано виходило. Якось уміла побалакати, а на кого й гримнути. Відбула вона скільки років за буфет, і я наче зразу не впізнавала своєї сестрички,— й сама не знала, чого. Вона й малою, бувало, щось вчворить; а Жені від неї то перепаде не раз. А це не така балакуча зробилася, а скаже що — то ти ще й винуватий. Ну, раз то смішно було мені,— стала тако на порозі й наче з них обох, з Гані й батька, сміюся; бо й смішно: веде батька моя менша сестра, й обоє п'я-аиі. "То ти ще й смієшся, — розсердилася Ганя,— а не-е-ех воно де". Потім то не до сміху бувало. Ніколи от не забуду, а найперше Порох-нюкові не пробачу. їздили вони по селах заготовляти молоко, ну той же як голова сільради. Порохнюк то знав, де можна; а Грицько, дурний,— плати. Але я не вірила, що може таке щось бути. Невідомо б мені було, які вони вечоринки влаштовували у Гані Німенької. Мені переказували, буцім вона у Гриць-ка на колінах сиділа. А помовчте-но тамо; от за що, за що, а за цс я була спокійна тоді, бо знала: нічого в нього з Ганею не було. Але ж в очі то зо мною усі добрі; й набор йому наллють, а самі — Іра, Іра. То якась відьма була, а не Ганя. Возив їх шофер з Вертикиївки, чоловік,— та й що ж, і його взяли раз. А він, видно, не дуже вабився на це зілля; вибіг, бідний, на город, й там з нього вирвало все. Думали, що сконає до ранку, землю під себе гріб. Отаке ІЬня мала. А чого їй не мати. Хлопці молочного занесуть, закуска є. Тоді в нашій молочарні вже й сир твердий почали виготовляти, то Грицько головку сиру загорне, під руку — і вйо. Хіба ж я не бачила? Десь упав у калюжу й так до ранку пролежав, — тоді в мене серця не було до Порохнюка. Ти ж якийсь товариш його називався, то тобі тяжко було додому одвести. Що він як собака провалявся всеньку ніч у грязюці. На ранок хлопці кашкета принесли — нате. А вдосвіта прочумався — не розбере, де він. Улазить в хату, плаче. "На, бий мене,— наставляє голову,— візьми коромисло, побий мене, що я така свиня". Отоді він і сам побачив, яке це добро і які це друзі. Але що ж. Хіба він покаявся? Як це вже така хвороба у нього влізла.
Покинула той молочар, у нас якраз швейна майстерня відкрилася,— еге, були і в нас; але що ж, як батько завербувався, то мусила впустити на ту половину, ще й сторожем оформили, щоб якась копійка була,— а цю роботу я знала давно, не думала тільки, що доведеться всю сім'ю з голки утримувати. Але хоч далі од тих дівок була з молочарні. Та й з цею Ганею не мала вже сили терпіти, ну ґвалт кричу, нащо ж вона таке робила, га? Хіба забулася, як сиділа на приймальному пункті села Закусилівка? А потім, диви-но, й кращу роботу мала, Грицько бере переводить на молочарню в Кодню,— о, вже пані. Нащо ж ти горя моїм дітям бажала, Ганю? О, ти кажеш: я — що, я — нічого; це він, може, що. Думаєш, так я тобі й повірила. А не казала я тобі, що оно сокиру для тебе приготувала,— якби прийшла вчора до примірки, їй-бо, зарубала б. Що ж ти мені шокаєш: "Що ви, Іра, що ви, Іра". Як ти роздяглася.., бо ти ж уся заразна, все тіло в прищах. Як він міг до тебе що мати? А те здоровило, Галька. Де ви понабиралися на мою голову? Це ж ви його обкрадали, а потім ще й заявляли. Де ж тобі та як живеться, Ганю? Ти вночі до цього обліковця бігала у сільраду, бігала ж Він такий маленький, в окулярчиках. Певне, набереш під кофту сиру, масла — й біжком до Льоні. Що той Грицько, дурний, міг бачити, як він уже собою не володів. Ти думаєш, Льоньчина жінка не знала, чого це ти ходиш ночами до нього? Антося розказує: прийду рано прибирати, а там повно попід столами папірців з-під сиру й морозива. Та його жінка волосся на голові обривала, не знала, що робити. Біжить до Грицька: поможіть якось. А що він поможе? Ну та й ти оддячила. Відбила Льоню, гайнула з ним на Донбас, жінку бідну з двома дітьми покинув. А через день нате, ревізія. То було все добре, добре, а це багато не вистачає. Отоді тобі на й корову, й сіно з горища, яке ми заготовляли для своєї конячки,— треба ж було молоко возити. Сину, ти кажеш, що не пам'ятаєш нашого велосипеда,— хіба ні? Добжанський якраз там хату тримав, за молочарнею у вуличці, де Вера Бартуниха жила, каже: "Візьму свому малому велосипеда". Це ще перші велосипеди тоді появилися; батько не пошкодував купити, думав, тобі буде.