У ній ще ця радість із страхом разом жила — що це місто таке. Десь минеш осьо сюлька старих будиночків під бляхою, що й не скажеш на них хата, але ж однаково хата, й дива, якийсь новий немов світ одхиляється. Не таке дерево вже, й будинок — палац якийсь, й туди далі, поза нові ці дерева й цей палац — страх ступати. Потягне тебе, й аж думатимеш, що от де жив би, а самому й незнаття, звідки такий світ міг узятися.
Вона тут не думала, в чому взута, яка хустка на голові, не те що в старому місті, куди їй доведеться вертатися. Там на тебе як глянуть.
Ну не злодійка, скажи,— щоб це стати й дивитися за людиною. Але ж от не маєш сили вступитися. Вона котрий раз тут, але такого чорта ще не траплялося. Це що — про такого котрогось сусідка балакала. "Не бійтесь, Богинько, ще й діда тут гарного найдемо". А вона чого лякатиметься,— їй треба сина пождати.
Чорт поволі тягнув ці важкі двері, де телефон, і вона б, їй-бо, кинулась помогти людині. Але ж стоїш, не поворухнешся, ноги як з грязі поробилися. Та лиса гладка голова вужем увернулася в будку, пообзирала усі кутки й так само почала задкувати назад.
"То це ти кудись маєш дзвонити, неміч стара, бож-ж..."
А сумка ця —щоб тобі ж добра не було! І£ть така у Михайла Січкаря, кирзова, була, коли собі на роботу в майстерню обіди брав. Але придивилася, то не так Як у тих сільських молодиць, котрі в конторі десь працюють, чи Настя містечкова з собою на роботу брала Модніші немов.
Дістає паперу звідти одну смужку, другу, й так нагинці над тією сумочкою витирає лисину, та де, всеньку голову — немов од поту якогось. Ті зіжмакані папірці назад у сумку позаховував. Бо-ж, ще дістає. Тре вже дужче, й одно вже сама голова під рукою вертиться, а рука немов і не ворухнеться.
♦Оце то вмився,— вона згадала, як її кіт у селі вмивався, й подумала ще одне слово, але про свого кота не сказала б такого,— котяра".
Далі чортова дорога пролягла немов попід стіною — тулився так, щоб не впасти. Якісь східці перед ним — ("еге,— думає,—де ви в хороби взялися*),— ступнув одним незашну-рованим черевиком, сказав уголос раз, гучно так, чітко, наче командував до десятьох як сам; за другим ступенем вже тихіше, але так само переконливо для отих десятьох, вимовив два. Щось йому не дало далі йти, хотів, може, почати знано-ва, що аж одступився на один крок нижче поздовж цієї стіни. Почула Богинька мову його й не його якесь слово просте, а читане. Що він там видивився у тій вітрині,— знала вона, що далі там вище двері високі й важкі до театру. "На-ка-ну-не". Та й це тако далі піде, й воно йому, прочитане, геть ну що скаже,— люди! Вона там нічого не добере, хоч прочитати то здужала б, але ж постій, подумай.
"Оце то трапилося б комусь щастя". Й подумала разом якось за усі ці міські квартири, закутки, хати, де котрі збереглися, ну й цьому чортові ж десь жити тра. Але вона не уявила б собі ні того кутка, ні хати, де чорт міг проживати. Які ж ті діти, що житимуть разом з ним, яка та жінка, що їсти йому варить?
Та нігде він не живе. Йому й жити нігде не треба. От був тут, вирахував собі кроки угору — думає, що ніхто його тут не бачив, не чув. То він і її не помітив, що так собі сміливо тут жив. Це вона така невидна, мов дух якийсь, наче цей чорт, посеред білого дня? Аж ворухнулася: чи вона жива, чи може йти далі, цими ж східцями треба й собі здійнятися трохи вгору. Оцього то впізнала б де хоч. Ще й звикай до нього, бо це теж його дорога якась, та вгадай-но спробуй, коли не випадатиме бачитись. Один, хотіла вона вишепотіти для сміху, але загуділо тим звуком десь аж у душу, й вона закашлялася. Торкнулася трохи кам'яної стіни, й більше диво взяло. Наче на ногах такі самі шкарбани, як у чорта. Захотілося ворушити головою, як він, витирати папером під хусткою. Ґвалт, люди. Де це її дома?
А осьдо — не бачиш хіба! Перейшло з добрий гурт молоді, доки й їй вдалося втовпитися досередини. Цими дверима аж у спину гупнуло: йди, дурна, не стій у порозі. Котрий раз то на обід потрапляла—що людей робилося! їй Устина каже, що внесла б коли чого кращого, аби цих ротів стільки не роззявлялося.
Боком проступилася до свого місця якраз навпроти дверей до кухні, де їй легше було Устану побачити. Та й не минула в ті дзеркала на всю стіну глянути, але ж бо й світу там, що себе одну мовби й не хочеш бачити, а тільки той світ.
"Це ти вдичіла вже так, буцім на ці дзеркала ходиш дивитися".
Хіба ще де така втома нападе, як під час цих переходів: кожного бійся, що він тобі скаже. Але в цьому куточку ха-но найдуть її. "Я б тебе, сину, й не злякалася, якби тако десь у селі зобачила",— перепрошувала десь до вікон під саму стелю з таких кольорових скелець.
Ну та не так цього чорта страшно, як хлопця. Диво, що Устина така балакуча між цими людьми й не ляклива. Побула б ти в селі такою. Там двері знімуть, а дістануть: бабо, дайте. Та цей Устинин спокій аж їй передавався. Бо-ж, скільки вже переляком таким жити, люди.
Мало цих чортів щодня бачитимеш,— можна й звикнути. Але за цього одновухого вона не забувала думати. Було б зрадіти людині: оно скільки сусідами були, доки Яринка не зірвалася з місця й не поїхала на доччині діти.
Але пожди-но. Так глянув на неї. Може, йому щось од Миколи тра? Й крутиться тутечки, поки випустять її сина.
Коліна їй якось самі розхилялися в боки,— такий високий незручний тапчанець під нею. 7£юхи тепліше ставало й у ноги. Схилила голову, щоб роздивитися нову чорну спідницю,— це вже Устина їй дешевше десь брала, бо сама б вона розібралася хіба, де воно по якій ціні. Аж оглянулася, чи ніхто там не дивиться: чогось так тіло запахло їй знизу.
— Сину, тобі хіба Микола щось встався винен? — тихенько, а потім ще раз, голосніше, запитувала когось у стіні перед собою.
— Питаюся, де це цього вугілля взяти. То що, кажуть, Микола вам не привезе? Йду до Миколи, а він до матері чогось не обзивається. Ліпить це вухо. Каже, що як не зроблю Славці вуха, то буде соромно в очі тітці Ярині дивитися. То що ж ти йому цим вухом поможеш, як він з того світу вернувся. Він дивиться на все й не вірить, що цей світ такий самий, як був. Каже мені Микола, син мій, що як був малий голодний, то тітка Ярина посилає в буфет, каже, скажи дядькові Грицькові, що приїхала з Житомира комісія, й дає в руку шматочок сиру. Ай-бо, Микола мій плаче, як почне розказувати.