♦Хай би він його намалював такого, та повісили десь",— аж заплющились бабі очі від сміху.
Але це тобі такі малюнки, що ти будеш робити; як люди причинуватими стають. Казали Бойчуковій Марині, хай у клубі намалюють, й вона й балакати не хоче, каже: ♦Мій син гарно вчився — це правда, а я в клуб ніколи не ходила, хай мені в церкві буде". І от чутка, що вона заплатила, і за гроші зробили, такий намальований Іван — люди казали. Марина ходить та й плаче; їй кажуть, що в клубі й молодь бачила б, а тут — хто? ♦Мені його привезли, мого сина, то не тра їм бачити, бо я його сама не бачила, тільки носа і очі в віконечко видко було. І не людський він, і не мій, нічий — така його доля".
На похороні вона то побувала; та й тобі такий похорон — люди боялися підійти попрощатися. Солдатів навезли, хтось з їхніх виступав, стріляли й поїхали собі. Команда їм була уночі ховати, але Марина не дала. "Це мій син, я його по-людськи поховаю". Братова в'їлася чогось: "Як у них такий порядок, то що ти видумуєш!" Та й вони зара не балакають.
Богинька почіпала ковінькою на тому місці, де в город звертала.
"Геть втануло",— дивилася баба на жовті залози, буцімто такі коні йшли з базару, та й поставали, і це їхні сліди видко.
Взяла заглянула з-під долоні у бік Яринчиного садка — чи ніхто не порається біля хлівчика? Така хатина, як сиротина, стоїть на білому снігові, аж бери кажи на неї нічия.
Бо треба було Ярині з цею хатою затіювати,— а тепер осьдо ради не даси.
Що дим з комина в Ярини йшов, то вона бачила, але як їй спитатися за сина, вона не знала; кіно з цеї баби: найма-т и прийшла.
"Тю, аж шкура побабчилася од холоду,— баба висякалася на сніг, втерла сльози, ставши за вітром.— Тра-но йти".
В спину їй було тепло, і голова вкутана — як у хатці маленькій; безвісти б тако зайшла. То вже їй за цього Яринчиного сина добріша думка стала.
"Я йому дам, що бабі гостинця не привіз".
Але городом стежечки не було протоптаної — десь до льоху давно хазяям діла нема,— хоч їй боятися чого: калоші глибокі. 1
"Ото як він мене вилає та згадає за батька — буде тоді".
Богинька трохи поцюкала паличкою по жовтому втану-лому снігові, де типіро човпів Зуй, щоб не так видно було людям та щоб яка кицька не нализькалася, й покульгала од-проти соші.
То хвіртка в Яринки так прихилялася, а це на завіси поставлена,— хтось же тобі зробив, кажи, само воно не стане.
— Яринко-о, йдіть-но цюди, щось маю сказати.
— То ви, тітко. А я-но хотіла порать.
— Йшла осьо від Бери й зайшла.
— То проходьте далі.
— Еге, стіко роботи, що аби крутився. Ви не знаєте, кого б це найняти, щоб мені стовпчика на городі зрізав?
— Хто вам буде в неділю робити.
— Цс що, в неділю людей мона дома застати Вера чось надута, я в Михайла хотіла спитаться.
— Арсеня було б попросити. Тако по-сусідськи, та й.
— Еге, смійтеся, смійтеся.
— То це він вам не подарував досі?
— Антося часом молока внесе, але мовчить. Нічо не каже, вона Гарсея боїться. А я її не хочу чіпати.
Богинька обтупувала собі більше місця в снігові збоку стежки,— так не хотіла ставати на це широке прокидане. Хтось тобі так гарно вималював цю вуличку до порога.
— Кажіть голосніше, Яринко,— баба ступнула ще крочок уперед.
— Кажу, не палила, бо як сама, то й охоти нема,— наче виправдовувалася перед цією глухою бабою— Тако що-не-будь у рот вкинеш.
— Я була б сина просила, але йому є клопоту: я в нього за брикет ходила довідатися.
— А він каже, що добуде? — цікаво стало Ярині.
— Мовчіть, Яринко, так, як оно вам дістане.
— Попросили б сина — що, він вам хіба відмовить? — знов підказувала Ярина од дверей.
— Я до нього пішла, а він, бідний, рибу ловить,— голодний, певне. Вона ж йому нічого не варить.
Як осьо бачить те хазяйнування. Була в неї грубка літня під сливкою старою; вона на весну обмащувала й грубку і сливку рудою глиною, а щіточку, стерту вже, ховала в дупельце,— колись гілляку одчахнуло, ще як тутечки дроти тягали, проте стоїть її сливка, не всохла.
Скільки вона тій "-гучительці" не казала — ні, та по-своєму З відро вугілля бехне, аж чад горою йде. І вона ж її не сварила, а тільки показувала Обіпреться ліктем на коліно й легенько совочком попіл вибере, щоб не куріло, а згоріле вугілля по зернині з грубки виймає, перебере — іще на раз буде.
— Так мені, Яринко, тяжко, що вмерла б. Якби сказали переступити оцю~го нитку й помреш — переступила б. Єй-бо. Що кажете, Яринко?
— А Вера вам що?
— Та я з нею не балакала — чось така надута.— Богинька зняла рукавицю й тернула під носом; вже мала йти з двору, та знов за "гучительку" цю-.— Я думала, з неї людину зроблю, а вона й слова не змовчить. Кричить ґвалт, ну.
— Ярина не хотіла за це обзиватися, їй та жіночка й сподобалася, з Західної десь.
— Хіба я тоді не казала, Яринко? Кого хоч бери, тільки не гучительку.
— То ви якось казали.
— Вона таменьки злигалася з тим другим гучителем, за-кусилівським. Але не вірте нікому, Яринко. Бо вона дітей научала не того, що треба. А син мій собі тями не складе, а то щоб нею владав,— еге. Не думайте, її викликали.
— За Т^ембача, може, діло мали. Де шифер на хату брали.
— Мій син тоді в лікарні вже був. Я за ними вбома здоров'я не мала, Ярино. Думала, як і її заберуть у допр, то я здурію сама на цьому містечку.
— Нічого їй там не буде, вилають, та й годі.
— Еге, Яринк?
— Йдіть оно сторожувати у швейну, Тоня вчора питалася.
— Тоня добра, я знаю. Але мені тяжко, Яринко.
— Замели б раз на день і вдома сиділи — хіба ви такі нездорові.
— Така здорова, як павугина втроє.
— То йдіть,— Ярина таким дрібним сміхом аж підбадьорити хотіла Богиньку.
— Але хай би її забрали к лихій годині, то я сина до себе перевела б. Хоч би не голодний ходив.
— Заносили б йому коли, як вона так цеї хати збігає.
— Мені діти часом кажуть: дивіться, бабо, ондьо ваш син у шпилю рибу ловить.
— Та й має щось.
— Принесла раз смальцю, то вона собакам викинула. Дає йому гроші, йди, каже, в їдальню. Що, в нього матері нема?
Богинька пом'яла мішечка під рукою,— сухарі то вона виклала Вериній корові, у цебер висипала, а та й не глянула. Було б Ярині осьо віддати; тут хоч побалакала з людиною.