— Йди-но бика напій, чо ти тут кіля мене стоїш, не даєш мені дихати?
— Я ж хотіла йти порать, а ви мене не пускали, може, вам чогось страшно так стало?
— Йди бика напій, Г-а-аню,— стогнала з тієї маленької, де піч, хати. — •
Але й на поріг стати не дала.
— Ганю-ю, ти бика напоїла?—через кашель допитувалася баба Прокопчучка.
Ганя з більшої кімнати їй відповідала:
— Ви ж мені казали, я не забулася.
— Чого це він так стогне,— нема кому ради дати...
— Може, він з ваших рук хоче напитися,— догадувалася
Ганя собі й раділа, що так бабу хвалить.
— Візьми меї картоплі, Г-а-ню. Вашої ж мало.
— Ви нам казали, то ми трохи вашої брали.
— А ви хіба вже посадили города, що ти так кажеш?
— Хай-но осьо Клава скаже, вона нам помагала садити города.
Баба налапала чорною рукою Клавину кофту й трималася так за ґудзика.
— Не чіпай-но Клави, хай посидить трохи кіля мене. А то ви всі десь порозбігалися, що нема кому слова сказати.
Ганя заглянула до них у ту хату проз занавісочку та й зовсім тихо мовила:
— Хай Клава посидить з вами,— вже ж такої роботи нема. Баба довго мовчала, затим прийняла од Клави руку, аж
вона впала на груди бабі, що чутно стало.
— Паню. Я тобі щось хочу сказати. Хай Клава чує.
— То кажіть.
— Вам того городу хватає, що ви маєте з Петром?
— Чому ні. Ви ж вторік нам ще смужку вділили, де грядки починалися.
— То візьміть ще смужку, за грядками. Там ще ж у беріг є трохи мого городу.
— Там ще вашого є трохи, у беріг. Там гарно родить. Це з нашого боку никше й нас заливає. А в вас викше.
— То вділи ще смужку.
— Може ж, ви підведетеся, як вам лекше стане.
— Вже-е. Скажи Петрові, що я сказала.
— Я скажу Петрові, що ви сказали вділити ще смужку
з вашої половини.
Баба далі мовчала й так дихала, аж Паня з Клавою переглянулися.
— Диви,— обізвалася баба,— чогось бичок втих. Аж мені їсти захтілося,— сміялася баба, показуючи залізні зуби.— Вне-си-но щось добре, Ганю.
Клава, її онука, якраз за першою була дитиною,— але таке надворі робилося, що вона нікуди не виходила з хати. Та й це каже бабі, що так позатягувало, як-то на дощ.
— Якби дощ,— не вірила баба,— а то град упаде, пожди-но.
Баба почала згадувати якогось чоловіка, що вже була про нього колись казала, а це тепер знов подумала.
— Клаво-о,— тихо немов гукала онуку баба Прокопчучка,— то це той чоловік не приходив, кажеш?
— То якби він знав, де ви живете,— одразу аж тішилася цій новій грі Клава.
— Хіба це йому так тяжко взнати, де я живу. Я ж на
нього трохи подумала, що він сільський вчитель або агроном. ии|
Клава нагиналася, спершись до грубки,— вона тако собі й бабі напалить у грубці, та й тепло їм на цілий день. їй добре було чутно, геть як баба дихає на тому ліжкові.
— Може, де в газету написати, тепер же людей находять, хто хоче.
Клава перейшла на бабину половину хати, хотіла сісти біля баби скраю.
— Якби це ви його хоча трохи згадали, який він із себе, а то що ви про нього скажете,— Клава так помагала бабі, щоб та не збилася з думки.
Добре баба запам'ятала його,— вона б тепер хіба обзивалася, якби не знала... Це такий був чоловік, що вона його обід з'їла й подякувати забула.
— Клав, а як я надумаю та й ти будеш у Житомирі, то ти взнаєш для мене?
— Чом ні.— Клава за першим словом дивилася бабі на голову, а потім знов очі опустила на землю, так їй трохи й живота свого стало видно.— Я буду в людей питатися, чи не бачили вони того чоловіка, що ви його обід з'їли.
— Я тобі послям скажу за його, але ти матері не кажи. Чула-а-а, Клаво?— Баба заворушилася, буцім у неї нічого вже не боліло.— Хіба мені так кортіло тої страви... Я собі спиталася у дівчат, чи це тут Клава робить, а вони сміються. Кажуть, хіба ви не знаєте, де ваша гонука робить. Чо я не знаю, кажу тим дівчатам, що сміялися з мене, я питаюся, чи це Клава сьодня чергує. Ну то вони мені всипали щось там, на стіл ставлять, а я вже думала йти на гантобус,— я собі на станції пожду. Дівчата мені дали їсти, я сіла попробувати цеї юшки, що там люди їдять, а якийсь чоловік так на мене дивиться, що це я сьорбаю цю юшку з хлібом. Але він бере там якісь катлети їсть, а потім встає, йде, приносить ще одну шклянку й половину кампоту собі одлив і п'є,— Баба пробувала спинатись на руки й голосно в когось допитувалась:— Де це так Пші довго нема? — Вона за Клаву геть була забулася, а коли згадала за онуку, то спиталася знов:— Це мати десь до Марини пішла, так не хоче з нами посидіти?
— Вона пішла Оліка виглядати з автобуса. Олік поїхав у Житомир щось собі купити.
— Що ти мені кажеш за Оліка,— не вірила баба Прокопчучка,— хіба я не знаю, що Оліка з досвіта так довго нема.
— Він, може, вам щось привезе, а ви на нього кажете.
— Хіба він знає, що мені треба купити?— спиталася довірливо баба.
— Чого це він не знатиме,— що він, маленький.
— Чуй-но, Клава,— згадала нарешті баба про свою давнішу мову,— може, він що знає за того чоловіка? Що це я стала потроху забуватися, а то б я сама написала. Він мені же ж ні слова не сказав,— це є такі люди на світі. Клаво-о-о, де ти? Чо ти мене не слухаїш, як я тобі що розказую. Дивися-но цюди, що було далі. Я лапнула, де моя торба, а її десь нема. Бо', що це робити. Коли я вглядаюся, то лежить моя торба далі, а на столі стоїть мій гобід нечіпаний.
Ганя викликала дочку в цю більшу хату, щось хотіла в неї спитатися.
— Чуйно, Клаво, питаюся Оліка, що ти купив бабі, а він мовчить. "
Клава аж гнівалася на матір.
— То чо він буде стояти тамо, нема йому роботи.— Але надумала так:— Може, баба вже забулася.
Мати ввела Оліка до баби, й тепер вони усі четверо поставали біля бабиного ліжка. Ігор, скільки вдома як не сидить, а все одно прибіг.
Та й баба дивилася на свого Оліка, от не взнавала. Ганя од столу аж похилилася трохи до них, щоб спитатися.
— Чого це ви на Оліка так дивитеся? — не сумно запитала, а весело немов.— Хіба ви не бачите, що це Олік?
— Чо це я не бачу,— вредним голосом обізвалася баба Прокопчучка,— Олік на Гандрея мого схожий.
— То спитайтеся в нього щось,— помагала матері Клава й собі, вона бачила, що баба то може сказати слово, але не дуже хоче.
Баба Прокопчучка думала, що це з неї сміються.